Метаморфози

411] Втім, затривожений долею брата свого й нещодавнім

412] Чудом - появою вовка жахного, Кеїк, щоб дізнатись,

413] Що провіщатиме бог - одинокий порадник людині,-

414] В Кларос, до Феба, наміривсь іти, бо до храмів дельфійських

415] Доступ Форбант-лиходій перетяв із загоном флегійців.

416] Та перед тим він тобі, найвірніша з дружин, Алкіоно,

417] Виклав свій намір. її ж до самих кісток на ту звістку

418] Холод пройняв крижаний. До самшиту зробилось подібне

419] Зблідле обличчя, і сльози рясні покотились по ньому.

420] Тричі вуста розмикала, й слізьми захлиналася тричі.

421] Все ж, виливаючи з серця жалі, переривані хлипом,-

422] «Чим провинилась я,- мовила,- перед тобою, мій любий,

423] Що покидаєш мене? То таке піклування про мене?

424] Вже можеш бути спокійний тепер, Алкіону лишивши?

425] Вже тебе в світ потягло? Вже, відсутня, тобі я миліша?

426] По суходолу принаймні мандруй, щоб тужити й боятись

427] Не довелось водночас, щоби смуток мій був без тривоги.

428] Море лякає мене, темних вод його образ печальний.

429] Край побережжя якось на прогнилі дошки набрела я,

430] Часто читала ймена моряків на гробницях порожніх.

431] Тож не подумай, бува, що безпеку тобі запевняє

432] Те, що твій тесть - Гіппотад, хоч у темні печери він може

433] Буйні вітри заганять і приборкати води бурливі.

434] Хай тільки волю їм дасть, і вони запанують над морем,-

435] їх не вгамує ніщо: беззахисні тоді перед ними

436] Всі суходоли й моря. Навіть хмари турбують у небі,

437] Й, люто зіткнувшись чолом, багрянисті викрешують іскри.

438] Добре їх знала я (знала ж таки: ще маленькою в батька

439] Бачила їх), тому ще раз кажу: не жартуй собі з ними!

440] А як ніякі благання не схилять тебе, дорогий мій

441] Мужу, якщо ти вже твердо поклав за пророцтвом податись,-

442] Мусиш узяти й мене! Будем разом верстати дороги.

443] Буду хоч бачить, на що ми йдемо. Перетерпимо разом

444] Труднощі всі. Попливем і по морю широкому разом!»

445] Так побивалась Еола дочка. Перейнявсь її болем

446] Зоряний муж якусь мить, бо й самого смутила розлука.

447] Все ж не відмовився морем плисти, й Алкіони з собою

448] Взяти ніяк не погоджувавсь у небезпечну дорогу.

449] Як тільки міг, так її заспокоював, та надаремно:

450] Переконати ніяк не зумів. А щоб менше тужила,

451] Врешті, пртішив ще так,- і цим таки вмовив дружину:

452] «Всяка затримка - шкідлива для нас; я тобі присягаюсь

453] Вогнищем дому свого, що вернусь - якщо доля дозволить -

454] Ще перед тим, поки місяць уповні появиться вдруге».

455] Мовивши це й на повернення в неї надію вселивши, [198]

456] Тут же на воду спустити велить корабель свій сосновий,

457] І спорядити його, й завантажити всім необхідним.

458] Вгледіла той корабель - і слізьми залилась Алкіона:

459] Страшно їй стало, немовби в ту мить зазирнула в майбутнє.

460] Мужа в обійми взяла й, невимовну тамуючи тугу,

461] Мовила тихо: «Прощай»,- і відразу поникла, зімліла.

462] Та веслярі, хоч Кеїк завагавсь, в два ряди посідавши,

463] Весла до дужих грудей раз по раз притягують, мірно

464] Хвилю морську ними тнуть. Алкіона, прийшовши до тями,

465] Очі звела й на кормі корабельній уздріла крізь сльози

466] Мужа свого: він стояв і прощально махав їй рукою.

467] Тут же й вона помахала йому. А коли щораз далі

468] Берег почав одступать, коли й постать уже розпливалась,

469] За кораблем, поки можна було, вона стежила пильно,

470] Скоро ж і він, оддалившись, розтанув: потому з вітрила,

471] Що лопотіло на щоглі найвищій, не зводила зору.

472] Зникло й воно. Подалась тоді в спальню порожню й на ложе

473] Впала пригнічена. Спальня ж і ложе нагнали ще більше

474] Смутку та сліз: кожна річ мов кричала, кого тут немає.

475] З гавані вийшли вони. Вітерець колихнув уже снасті.

476] Веслами вже не гребе мореплавець - до сонця їх сушить.

477] Рею до щогли прикріплює високо; верхнє вітрило

478] Так розставляє, щоб міг його подув наповнити свіжий.

479] Вже з половину дороги, напевно, при мірному вітрі

480] Проборознило судно. Навсібіч простелялося море

481] Без берегів, коли раптом під ніч забіліла гриваста ,

482] Хвиля й потужніший вітер почав несподівано дути.

483] «Реї високі мерщій опустіть! - у тривозі керманич

484] Крикнув щосили.- Вітрила до щогл попідв'язуйте швидше!»

485] Так повелів, але пізно було: перешкодила буря.

486] Сам своїх слів не почув серед клекоту й реву страшного.

487] Та мореплавці й без того спішать: хто - витягти весла,

488] Хто - укріпити боки корабля, хто - зібрати вітрила.

489] Хвилю вичерпує цей, доливаючи море до моря,

490] Той за похилену щоглу схопивсь. Поки так метушаться,

491] Сила негоди росте. Звідусіль налітаючи, зводять

492] Герці шалені вітри, аж до дна заколочують море.

493] Навіть керманич тремтить; признається, що й сам вже не знає,

494] Як запобігти біді, за що взятись, чого-уникати.

495] Втім, од такої біди не врятує й найкраще мистецтво.

496] Все переплуталось - крики мужів і снастей завивання.

497] Хвиля загрожує натиском хвиль, блискавицями - небо.

498] Дибиться й гребні валів аж до неба, здається, здіймає

499] Море, шмагаючи пінними сплесками хмари набіглі.