Містичні істоти, загадки і таємниці Карпат

Уже пізніше з'явилися коментарі деяких людей про те, що ця історія була від початку до кінця сфальсифікована. Ходили навіть чутки, що снігова людина, відзнята американцями, — то вдало підібраний, професійно зшитий костюм. Правда це чи ні — досі не відомо, оскільки є ті вчені, які не сумніваються у правдивості відео та реалістичності усіх рухів істоти, яка відзнята на плівку.

Ще й тепер науковці сперечаються між собою стосовно можливості існування снігової людини. Якщо вона є, то чому за понад сто років досліджень ніхто ще не зумів знайти стовідсоткові докази її існування? Проте ті, хто досі вірить у існування єті, пояснюють це телепатичними здібностями снігової людини відчували небезпеку за кілометри.

У XX столітті в СРСР було багато випадків зустрічей із невідомою твариною селян, мисливців та лісорубів. Пізніше в журналах та газетах неодноразово з'являлися статті про зустрічі альпіністів із загадковою істотою. Найбільше повідомлень про зустріч надходило з Гімалаїв. На це звернуло увагу керівництво країни, проблемою зацікавилась Академія наук СРСР. І вже 1958 року була створена комісія з вивчення проблеми снігової людини. Була організована експедиція в гори, яка, втім, ніяких слідів не знайшла, тож про снігову людину знову забули. Утім, її пошуки все ще тривають.

Спочатку люди знаходили тільки клаптики шерсті невідомого походження та робили гіпсові зліпки гігантських слідів, пізніше були кисть і скальп снігової людини, а ще пізніше — навіть тіло!

Історія скальпу бере початок з 1962 року, коли взимку монахи вбили снігову людину. Відтоді залишився тільки скальп, який донині показують відвідувачам музею. Щодо тіла, то 1997 року заморожений труп снігової людини демонстрували у Франції, у місті Бурганеф, на провінційному ярмарку. Його привезли з Китаю, а викопаний він був із-під снігової лавини в Тібеті. Але згодом тіло вкрали. Дослідники, на жаль, так і не встигли провести експертизу тіла, і залишилися тільки фотографії. А люди, що знайшли єті, раптом безслідно зникли після того, як фотографії снігової людини з'явилися у пресі.

Останнім часом тема снігової людини стала такою популярною, що в Україні теж почали проводити пошукові експедиції. Втім, відповіді на, мабуть, головне питання криптозоології — існує снігова людина чи ні — можливо, так ніколи і не знайдеться. А суперечки між ученими триватимуть надалі. Але одне можна сказати точно — люди віритимуть у легенди, адже легенди не вмирають, тому що світ сповнений таємниць.

Олекса Довбуш. Чи був насправді його скарб?

Олекса Довбуш є свого роду закарпатським Робін Гудом, про якого складено безліч легенд. Його шанує як сучасна українська молодь, так і люди старшого покоління. Ріс Олекса простим сільським хлопцем, але з фізичними вадами — до шести років він не міг ходити.

А одного разу маленький хлопчик побачив, як у загорожі душиться телятко.

Шкода стало хлопцеві маленьку тварину, то і врятував її. З того дня Олекса навчився ходити.

Першим ремеслом, що ним оволодів Олекса Довбуш, було пастухування. Одного разу, коли хлопець пастухував овець, він побачив справжнього чорта. Та юнак не злякався і вистрілив у нього. Аж тут із небес злетів янгол та мовив: «Твоє життя буде недовгим, але твої подвиги надовго залишаться в пам'яті людей. Ти помреш від власного волосу та ярої пшениці».

Минув час. Довбуш освоїв друге ремесло — ковальство — і кував разом із батьком. Третьою його професією було будівництво, в тому числі — церков. Під час будівництва церкві в Космачі Олекса угледів гарну дівчину — гуцулочку Марічку, яку відразу покохав.

Одного дня пан Яблонський приїхав До селища на службу разом зі своїм сином. І син, аби підтвердити статус тутешнього пана, набрав для розваг місцевих дівчат. Серед них була й Марічка. Олексі ця новина дуже не сподобалася, і він вбив одним ударом молодого нахабного пана просто під церквою.

Якось Олекса, побачивши знущання панів над селянами, сказав: «Я не буду ґаздувати, а пани не будуть панувати!» Кажуть, що після цієї події Довбуш утік у гори, де його прийняв старий опришок. У горах молодий Олекса зібрав загін сильних, вірних, мужніх парубків. Але спочатку кожний чоловік, хто бажав служити в загоні Довбуша, мав пройти нелегкі випробування. Наприклад, треба було пройти по зрубаному дереву, що лежало між двома скелями. Хто не втримається на дереві — тому не місце в загоні. А потім випробували на мужність і стійкість: клали руку на пеньок, а сокирою забивали попри самі пальці. Хто забере руку — тому не місце в загоні.