Містичні істоти, загадки і таємниці Карпат

Сумнівів не викликає лише рік народження Олекси — 1700-й, що було доведено Михайлом Грушевським. Вивчаючи архівні документи, вчені досить чітко визначили соціальне походження Довбуша. Його батько, незважаючи на те що в молодості грішив розбійними справами, з віком став розсудливим і служив у Печеніжині комірником. Разом із братом Іваном Олекса пас не тільки своїх овець, а й стадо громади з сусіднього села Марківка. Жили пастухи бідно, але не голодували. Бідняцьке походження Олекси Довбуша підтверджується історичними фактами. Так, 1739 року в Станіславі (нині Івано-Франківськ) пастух Олекса Жолоб, добрий знайомий сім'ї Довбушів, на суддівському допиті щодо рідні тоді вже знаменитого опришка показав наступне: старий Довбуш живе в коморі його господаря Гаврила Твердюка. Це підтвердив пізніше і сам Твердюк. Таким чином, батько Олекси належав до тих шарів сільського населення, які могли лише прогодувати себе, але свого житла не мали, тому змушені були задовольнятися знімною «комірчиною».

Опришків, яких ще називали «чорними хлопцями», молодий Олекса міг бачити в горах і на полонинах. Пастухам «народні месники» довіряли, навіть дружили з ними, брали в них молоко й сир, відпочивали в пастуших таборах. Люди поважали опришків і вважали їх єдиними, хто може протистояти шляхті. А пастухи, у свою чергу, розповідали «чорним хлопцям», що робиться у світі і які плани у шляхти. Тому не дивно, що одного разу Довбуш вирішив долучитися до опришків.

Влада сама визнавала, що Довбуш, хоч і був в очах простих селян воїном-визволителем, але кожного разу після набігів мав велику здобич. І для чергового нападу вибирав багатих і знатних персон. Перші згадки про виступи Олекси Довбуша та його опришків можна відшукати в документах, датованих 1738 роком. Тут необхідно уточнити, що його більш ранні дії, коли він був лише простим опришком, а не отаманом, швидше за все, просто не зафіксовані в документах і опитувальних листах. Адже отаманом вибирають тільки того, хто вже зарекомендував себе в розбійницькій справі.

У період із 1738 по 1739 рік Олекса Довбуш розгорнув свою діяльність в околицях Печеніжина, а потім — і в усьому Яблунівському старостві. Спочатку він діяв разом із братом Іваном. Вони не раз навідувалися в рідне село і залишали рідним гроші. Також братів Довбушів можна було зустріти в Печеніжинській корчмі, де вони вивідували про події в окрузі. Саме в корчмі навесні 1739 року стався випадок, який змінив життя Олекси. Посварившись із братом невідомо через що, він у запалі гніву схопився за зброю. Брат відповів тим же, зав'язалася бійка. Унаслідок сварки один із друзів Івана був убитий. Розлютившись, Іван ударив брата по нозі топірцем. У підсумку Олекса залишився кульгавим і назавжди посварився з братом. Вони розійшлися кожен зі своїм загоном і відтоді діяли в різних регіонах Прикарпаття.

Незабаром Іван загинув у бою. Олекса Довбуш зробив своїм опорним пунктом околицю Яблунівського ключа. Його виступи проти шляхти мали все більш масовий характер. Проти загону Довбуша були послані регулярні війська, 1741 року він змушений був відступити у Верховину й на деякий час влаштуватися на Буковецькій полонині. Але незабаром набіги поновилися. Тепер Довбуш контролював не тільки Коломийщину, а й Буковину і окремі території Закарпаття. За його голову була оголошена нагорода. Цікаво, що після загибелі знаменитого опришка винагороду хотіли отримати багато іменитих шляхтичів. Кожен навперебій доводив гетьману Потоцькому, що саме завдяки його вмілим діям 24 серпня 1745 року Олекса Довбуш був убитий.

Незважаючи на те що в історичних документах, які вивчалися ще з другої половини XIX століття, про скарб нічого не згадується, ця обставина тільки підігріває інтерес до Олекси Довбуша і його незнайденого багатства. Почасти через бажання довести самим собі, що незліченні скарби все-таки існують. Це ж, мабуть, стало причиною того, що про скарб Довбуша не раз згадується в численних легендах, піснях та переказах. Солідні діячі науки не беруться за серйозні дослідження самої можливості існування скарбів опришків. Але історії про те, що десь у карпатських горах і лісах є печери, ями і саморобні льохи, набиті награбованим золотом, як і раніше, розбурхують уяву. А оскільки народні легенди дивним' чином переплітаються з історичними свідченнями, то можна припустити таке: істина про скарби Довбуша знаходиться десь посередині між правдою і вигадкою.