Вже не блакить — це вже блакитняви фонтаниі небо неймовірне — в смуги звук потятий.О квіте тіла, хто ж тут більш, як ти, коханий,як ти, ненавиджений, плеканий і клятий!Глуха стіна нічого, що між серце й серцелягає, мов незнаного хвильна музика,чи це полуди тільки миршавеньке скельце,чи безмір вічного для серця завеликий?Колиско пристрастей, о наші пута й крила,окови найсолодші й хмелю найхмільніший!Ти та, що лучить нас, і та, що ділить, сила,два напрями стерна одного людських рішень.Блакиті дзвін шорсткий з духоти омліваєі кров повітря — світло ллється із розщілин.Що вічний сон оман сплітає з плям мозаїк,те п'ю й, п'ючи, ще більше прагну серцем цілим.Тераси світла — гами щораз вищих звуківодна на одній вгору понад мряки мохом.— Йде зливний дощ блакиті на зомлілі руки.Це небо валиться, небесна катастрофа!Молюсь землі в червоному окропі кровіі небо кличу тугою, що вічно ранить.Із уст моїх поганських спів тече Христовий,немов вино з води у Галілейській Кані.
САМАРИТЯНКА БІЛЯ КРИНИЦІ
Оперта об криничний мур — щербату ліру з пнів камінних —Ширяє думкою, куди пішов неземний чужоземець.Мов струни, струмені настроєні на гаму звуків змінних,зажурно повторяють думу про нестаток цього світу.Хто він — отой в Господню винницю трудящих слуг наємець?Схиляється на цямрину, й душа її блакитна й білаздається чиста й тиха вся, мов найтихіший квіт над квітом.Сопілка із сопілкою, сестра з сестрою, щось несмілорозповідають, і журливо, і подзвінно, і повчально.Алеями акордів сонце йде у сад музики дальній.Пливе овець отара в білім молоці своєї вовни,минає місяць квітів — звіть його трояндень! — світла повний.Блакить і білява. Сопілок перемови. Вітровіння.Пора поразки йде на квіття, суне час гіркого сім'я.Новину добру сповіщає вітер з лукомор'я травам,і сірі грона попелу вже доспівають в пнях шершавих.У захист муз — блаженний гай — ісходить сонце поміж птахіві пильно правлять обряд меду запобігливі комахи.Все ж ця краса, хоч нескладна й нехитра, серця не напоїтьводою, що по ній уже не прагнем більше. Зовсім інше!Вода краси учить нас прагнуть вище, тонше і світліше.Цей струмінь тільки пропливає нами, ми його не творим,ми тільки посуд, ще й покірний посуд, що красу сприймає.І наново жаждущі прагнемо краси, яку сотворимв душі самі в неяловім зусиллі вільного горінняй води живої ласки, що одна — одна всезаспокійна.Коли ось серцем линеш за натхненноустим чужоземцем,схились, далека сестро, над дорогоцінний струмінь Словай води живої дай мені — твоєї спраги спадкоємцю!