На другому березі (збірник)

Скотилась ніч униз, мов плащ з плечей Христових,
з проколотого боку неба ллється світло.
Горою ятряться ще рани з зір тернових,
ізнизу мряка миє стопи дня розквітлі.

Земля, немов народжена ні з чого вперше,

виточується з-поза гір хаосу мрячних.
Хрещу новим найменням кожен квіт найменший
і кожен убиваю назвою небачно.

І кожен квіт відроджується удесяте

і сяє знову безіменний під росою,
а сонце — діамант музики, світла свято
очам, що хочуть все пізнати, світ подвоїть.

Подвоїть і потроїть і в сто кроть помножить,

аж зрозумію: не мені речей схопити
у клітку слова. Ляжу на зеленім ложі,
голоден яблука землі і світлом ситий.

Роса тече гісопом[61]

— золотава пінаі благородний струм впливає в тіла посуд.
З речей потока дно недвижне, твердь нетлінна
в екстази срібні прозирає й звук проносить.

Бо тільки наглий захват зможе суть розкрити,

ввести в сполуку нас, в містичну єдність з світом.
Зітхає небо, до хреста землі прибите,
і стигма[62] сонця на моїй долоні світить.

СКАРГА ТЕРНУ

Затихло. Птахи більше листя не колишуть,
і порохно у темряві, мов погляд смерті,
свердлить холодним світлом мрячні нетрі лісу,
як око, в дно життя задивлене уперто.

Краплина крові з рани ночі — це калини

маленька ягода між листям червоніє.
Мій брате оленю, обидва ми із глини,
та ти життя від мене краще розумієш!

Усе, що знаєм: більше зір, як маку зерен,

вузли життя немов вузли пташиних льотів.
Щоночі скаржиться рослинним болем терен,
що мусів він колись чоло Христа колоти.

ТЕРЕН СПІВАЄ

«Мій друже лавре, що вінчаєш осяги[63]

поетів,солодкий после муз із листям, що подібне лезам,
твоя міцна, безсмертна зелень, о зеленолезий,
за гарні форми нагорода і за творчий безум.

О дубе, князю пущ, достойне дерево монарше

в короні осені — пурпурі листя, з пнем корявим,
коли, щоб відпочити в тіні, спиняться у марші,
схиляєшся до уст вождів шорстким причастям слави.

І ти, оливний кущу, що не в’янеш і ряснієш

зеленим золотом, в триванні свому самоцільний,
учиш замирення з життям і зелені надії
і Ноям, що блукають, шлеш у далеч шум прихильний.

Проте не ви: цвітучі, славлені, рослин вельможі,

а я — покірний терен, покруч дерева приземний,
нелюблений, погорджуваний, сірий і буденний,
зазнав найвищої із ласк — чоло вінчати Боже».

ПІСНЯ ПРО ЧОРНІ ЛАВРИ