На другому березі (збірник)

Пора троянд спізнилась, сестро,
так довго ждали, аж приходить.
На милі сонця, світла верстви
розміряно і землі й води.

Хоча це світло надто кволе,

хоч надто рано й сніг упертий,
ощадне сонце й зелень гола,
все ж день рясний на чар нестертий.

В крові з троянд умивши руки,

під горлиць воркування перше
ідем, далека, поміж буки,
зоря з зорею й серце з серцем.

ГВОЗДИКИ

Зелені сутінки. Гвоздики —
посли весни. П'яній до краю!
Який цей світ знов став великий!
І знов твої листи читаю.

Вгорі зелена яма світла,

ядро — гвоздика електрична.
Ні, ми до того ще не звикли,
що наша молодість не вічна.

Але колись до цього звикнем…

Та поки що свята омана —
ота дружба з життям не никне,
що нас, моя кохана,
помазує весни єлеєм.

ПІВОНІЇ

Червона молодість півоній.
Яка краса! Яке п'яніння!
Візьми моє чоло в долоні
й оборони, моя весіння!

Бо переслідує крізь морок, —

ще крок, ще крок, мене поцілить
мій друг найкращий і мій ворог
найзавзятіший, Боже милий!

Натхнення темне, музо вічна!

Б'є ніч у тіней чорні дзвони.
На чорнім тлі, мов кров трагічна,
півоній молодість червона.

ТЮЛЬПАНИ

Червоне золото тюльпанів
на сірім сонці — танці з лика
і механічний сад мелодій,
де в чорних дисках спить музика.

Металу в'язень — людський голос

засуджений в кружок порожній,
і світу в'язень — людське серце
цього збагнути неспроможне.

Крізь сірий шовк — безбарв'я сіре —

червоне золото тюльпанів.
Цвісти, горіти й проминати,
лишати все, йдучи в незнане!

ФІЯЛКИ

Фіялки й телефонна трубка
заворожливим сяйвом кличе,
і місяць, мов червона губка,
зминає попіл дня з обличчя.

Слимак з ебену, темна мушля

і вухо ночі — лійка чорна,
і пахощі духмяні душать,
мов пальці на кларнеті горла.

З очей фіялок смутком кришиш

і пригортаєш, сестро рання!
Простягнуті долоні тиші
над нашим вічним проминанням.

ЧОМУ?

У ванні короп золотистий
плюскоче, наче з піни панна,
і в куряві рожевих іскор
кружляє веретеном ванна.

Мідниця ранку повна піни

із мила сонця. Миють хмари.
На сім ключів замкнулись сіни,
де ти в блакитному пожарі.

У ванні короп плеще з дива,

побачивши тебе — сон ясний.

Але чому ти нещаслива

чому очей фіалки гаснуть?

СУТІНЬ

Долоні сну в весінніх сінях
лягли на струн прощальнім шумі.
В твоїх очах блакитна сутінь.
Не дно кларнета — дно задуми!
Мов зустрічі давно забуті,
подертий шовк твоїх левконій.
Мембрана пам'яті найтонша,
не пропустивши світла, дзвонить.
Навіщо, сестро,
навіщо пестиш тіні тіней?
Закрижаніле соло сонця,
мов дно музики
ув оркестрі,
що грає в сну блакитних сінях.

ПІСЕНЬКА ДО СНУ