Викреши шеляг подихуіз етеру довкола себе, викреши дерево:саместількивимагають від того, кого сподівання кидає вгору і вниз стрімкими схилами серця — саме стільки.на крутім віражі, де його вразила хлібна стріла, що спивала вино його ночі, вино злиденних, королівських вігілій[82].Чи ж не прийшли з ним долоні тоді, сторожкі, чи ж не прийшло те бездонне в око келиху втоплене щастя?Чи не прийшла, облямована віями,по-людському співаюча березнева сурма, світлодайна,тоді, в далечінь?Чи не збився з дороги поштовий голуб, чи можна було розшифрувати його кільце? (Всі ці хмари навколо нього — їх можна читати.) Чи зграя цим переймалася? І чи помітила й далі собі полетіла, коли він відбився?Еллінґ[83], похилий, мов дах, — на голубине перо покладено все плавуче. Крізь перебірки кривавиться звістка, задавнене юно ширяє над бортом: Через Краків прибув ти, на Ангальтськім вокзалі[84] очам твоїм навстріч клубочився дим, він був уже завтрашнім. Під павлоніями ти бачив, як оголялись ножі, знову й знову, гострі навіть на віддалі (Quatorze juillets. Et plus de neuf autres[85].) Геть покривлені, мавп'ячі, косороті вдавали прожите. Якийсь чолов'яга вийшов, загорнутий у транспарант до юрби. Він клацнув себе, сувенірчик на пам'ять. Авто- спуском був ти.О, це дружнє бра-тання сердець. Але знову там, куди ти повинен прибути, лиш єдиний правдивий кристал.