Нічийна троянда

In der Luft, da bleibt deine Wurzel, da
in der Luft.
Wo sich das Irdische ballt, erdig.
Atem-und-Lehm.

Groß

geht der Verbannte dort oben, der
Verbrannte: ein Pommer, zuhause
im Maikäferlied, das mütterlich blieb, sommerlich, hell-
blütig am Rand
aller schroffen,
winterhart-kalten
Silben.

Mit ihm

wandern die Meridiane:
an-
gesogen von seinem
sonnengesteuerten Schmerz, der die Länder verbrüdert nach
dem Mittagsspruch einer
liebenden
Ferne. Aller-
orten ist Hier und ist Heute, ist, von Verzweiflungen her,
der Glanz,
in den die Entzweiten treten mit ihren
geblendeten Mündern:

der Kuss, nächtlich,

brennt einer Sprache den Sinn ein, zu der sie erwachen, sie —:
heimgekehrt in
den unheimlichen Bannstrahl,
der die Verstreuten versammelt, die
durch die Sternwüste Seele Geführten, die
Zeltmacher droben im Raum
ihrer Blicke und Schiffe,
die winzigen Garben Hoffnung,
darin es von Erzengelfittichen rauscht, von Verhängnis,
die Brüder, die Schwestern, die
zu leicht, die zu schwer, die zu leicht
Befundenen mit
der Weltenwaage im blut-
schändrischen, im
fruchtbaren Schoß, die lebenslang Fremden,
spermatisch bekränzt von Gestirnen, schwer
in den Untiefen lagernd, die Leiber
zu Schwellen getürmt, zu Dämmen, — die

Furtenwesen, darüber

der Klumpfuß der Götter herüber-
gestolpert kommt — um
wessen
Sternzeit zu spät?

В повітрі

В повітрі, там зостається твій корінь, там,
у повітрі.
Де твердіє земне, по-земному,
подих-і-глина.

Великий

іде нагорі там вигнанець,
спалений: померанець, домівка його —
пісенька про хруща[105], материнська, літня, сяйно-
квітуча на облямівці
всіх жорстких
зимостійко-студених
силаб.

З ним

мандрують меридіани: при-
смоктані цупко його
сонцекерованим болем, що землі єднає за
полудневим словом
люблячої
далечини. По-
всюдно є лише Тут і Сьогодні, з одчаю,
той блиск,
до якого заходять поділені навпіл з їх
осліпленими устами:

поцілунок, нічний,

випалює сенс тої мови, до якої вони прокидаються, —
щойно вернувшись додому
в страхітливий промінь опали,
що збирає розсіяних,
допроваджених через зорепустелю душі,
розкладаючих шатра вгорі, у просторі
своїх поглядів і кораблів,
маленькі сніпочки надії,
з яких шелестять архангельські крильця, фатально,
браття, сестри, які
знайдені
надто легкими, надто важкими, надто легкими
на світових терезах[106] у крово-
змісницькім, у
всеплодючім лоні, довіку чужі,
сперматично увінчані зорями, важко
лежачи в темних глибинах, тілами
в пороги згромаджені, в дамби, — ті

мешканці бродів, понад якими

кульгава нога небожителів[107] ступить пере-
чепившись — на
чию
зіркову добу[108] запізно?