Переможців не судять

— Пьяный… Да он же вусмерть пьяный… Ха… Ха-ха- ха… — нервово реготнув Скворцов, підняв обличчя до неба і погрозив кулаком літакам, які у далекій височині лягали на зворотній курс, — хрен вам всем! Гады!!! Хрен вам всем!!!

***

У Стасів німці зайшли просто та буденно. Затарахкотів мотоцикл на дорозі, здіймаючи шлейф куряви, і на околицю села в’їхали перші представники непереможного вермахту. Як і два роки тому, селяни зустрічали нових визволителів по різному. Хто зиркав насторожено з вікон, готовий при першій же тривозі заслонити фіранку, наче вона могла врятувати від кулі, хто стояв біля дороги і дивився, як по ній йшло кілька танків з короткими тонкими дулами. Поруч із танками їхало кілька велосипедистів з гвинтівками за плечима, а вже потім тягнулася колона солдатів. Здорові, веселі, в основному озброєні гвинтівками, але деякі були з автоматами, що висіли на міцних шиях.

Назустріч колоні вийшов пічник. Це нікого не здивувало, тому що багато хто з села знав про його приналежність до ОУН. Він тримав вишитий рушник із житньою хлібиною, на якій зверху була насипана невеликою гіркою біла сіль. Пічник вклонився і простягнув хлібину німцям. Мабуть, то було не перше село, де їх так зустрічали хлібом та сіллю, тому вони знали, що треба робити. Уперед вийшов офіцер, відламав окраєць, умокнув у сіль і сунув до рота.

— Гут! Зер гут! — посміхнувся офіцер і махнув своїм рукою, мовляв, пішли вперед.

То була маршова частина, яка не те що не мала наміру залишатися в селі, а не мала на це часу та можливості. Її справа — воювати. Чекали, може хтось прийде після них? Пройшло два дні, але ніхто не приходив. Це було якось незвично. У селі завжди була влада, здебільшого, чужинська. То австріяки, то ляхи, то москалі… А тут нікого! Але ж влада повинна бути! І тоді пічник, станичний Пан Коцький, вирішив не чекати, а взяти владу в свої руки. Наприкінці другого дня він запросив до себе всіх, кого в свій час прийняв до лав ОУН.

— Ось що, хлопці, — звернувся до односельців, яких зібралося у хаті чоловік з двадцять, — москалі повтікали, німці ще не прийшли. Ми щось маємо робити, щоб дати раду бодай самим собі. Треба якось зорганізуватися, захистити себе та свої домівки від непрошених гостей. Може, встановимо чатування по черзі?

— А ми вже й так чатуємо! — Микола Лисевич потряс гвинтівкою, — і не стали чекати на твої вказівки… Назаре, чого це він тут розкомандувався?

— Ай справді, — підтримав кума Назар Глинський, — це колись ти станичним був, і ми тебе слухали, а зараз наче того… І не станичний, га? — для переконливості Назар перекинув гвинтівку з руки у руку, — може, ти перелякався? Останнього часу тебе наче й чутно не було?

Назар казав спокійно й врівноважено. Видно було, як під сорочкою грали його м’язи.

— Це, Назаре, не твого розуму справа, чим я займався останній рік. Чи забув Декалог, який читав у моїй хаті? І хто привів тебе в організацію? А звіт за те, що я робив останнього року я складу тому, кому маю скласти, — так же спокійно відповів йому пічник.

Глинський відчув у його словах силу та замовк, пічника він поважав, але кум не заспокоювався:

— Назаре, що ж ти замовк? Він нам хто, га? Він же… — скочив на ноги Лисевич, — поки він тут пічки мурував, ми…

— Замовкни, Миколо! — цитьнув Глинський, і звернувся до пічника, — що пропонуєш?

— Хтось у Кулинцях був? Відколи німці прийшли, хтось туди ходив?

Як виявилося, за останні дні до Кулинців ніхто з присутніх не ходив: у такий непевний час залишати своє господарство та йти навіть у найближче село — бажаючих не було.

— Ось так, — констатував пічник, — а в Кулинцях усе ж повіт. Треба сходити та побачити, що там діється.

— Отож і піди, — тут же запропонував Микола.

— Та замовкни вже, — штурхнув його ліктем Назар.

— А чого? І піду! — раптово погодився пічник, — а зараз…

Швидко та без зайвої балаканини він розподілив односельців на чергування. Микола Лисевич намагався ще посперечатися, але пічник так глянув на нього, що той миттєво замовк. Наостанок Пан Коцький запитав:

— В кого нема зброї?

Таких було лише двоє.

— Прийдете до мене, — наказав станичний.

Швидко домовилися про маршрути, яким чином здіймати тривогу, де збиратися і про все інше. Покінчивши з цією, як на його думку, нагальною справою, пічник поспішив додому. Він запряг свою, немолоду вже, кобилку у воза, яким возив глину та цеглу, та смикнув за віжки:

— Вйо, старенька…

За годину чи трохи більше кобилка дотягла воза до Кулинців. Під’їжджаючи до колишньої райради, ше здалеку пічник побачив, що на ній висить червоний прапор.

— Що за… — не второпав він одразу і лише згодом до нього дійшло, що прапор фашистської Німеччини був такий же червоний, як і прапор москалів, лише в центрі його розчепірилася жирним павуком свастика.