Переможців не судять

Ті згідно закивали головами. Обер-лейтенант з погрозою підняв пальця, перекладач знову затараторив:

— Питання влади — це не ваша справа! Віднині влада належить лише німецьким окупаційним органам. І не пхайте у це носа, бо його прищемлять! Як ото вашому Стецькові…

— А що, Стецько? — здивувався Василь.

— Заарештований… — перекладач не став чекати, коли обер-лейтенант почне пояснювати, що сталося з керівником ОУН(б), — після того, як проголосили утворення самостійної України[39].

— Як заарештований? — ахнув Василь, — оце так нас німці підтримують?..

РОЗДІЛ 19 СЕЛО СТАСІВ. ЛИПЕНЬ 1941 РОКУ

Славуня захворіла. Це сталося через кілька днів після того, як у Стасів увійшли німці. Як у таку спеку вона вмудрилася захворіти?! Ясна річ, немовля невинне, то десь матуся не догледіла, полишила дитинку на протязі, і ось зараз маєш! У маленької був жар, вона лежала нерухомо, мабуть, не маючи сил поворушити ані ручкою, ані ніжкою. Марійка не відходила від неї ні на хвилинку, навіть їла похапцем поруч із ліжечком, де лежала донька. Ніхто їй не дорікав за недогляд, але вона себе картала щомиті. Фельдшерка, яка не покинула хворих із приходом німців і нікуди не поїхала, помацала у малої чоло, похитала головою та сумно глянула на Марійку:

— Потрібні ліки, але у мене нічого нема. А вони потрібні терміново, бо, не дай Боже, виникне запалення легенів!

На клаптику паперу написала кілька слів по-латині:

— Ось, візьміть, — простягнула папірець Марії.

— А… — розгублено запитала Марія, — де можна їх знайти?

— Ну, не впевнена, що щось залишилося у Кулинецькій лікарні. Мабуть, мусите їхати до Тернополя. Шукати треба тільки там. І не баріться! Бо якщо почнеться запалення легенів, то ніщо не допоможе…

Фельдшерка пішла з хати вже під вечір. За вечерею влаштували родинну нараду: що ж робити? Поїхати до Тернополя можна. Можна туди навіть пішки сходити, справа не в тому. Але де і як придбати ліки? Адже там також, мабуть, німці. Ні лікарні, ні аптеки… Та й гроші радянські німцям не потрібні, а німецьких поки що нема! А час не чекає! Мала горить жаром, аж дивитися не можна. Обтирання оцтом на якийсь час жар збиває, але ж це не лікування! Так, тимчасове полегшення…

Прийшли Марійчині батьки. Усі сиділи пригнічені, бо не бачили виходу.

— Ось що, — раптом сказав Василь, — є одні гроші, котрі ходять в усі часи та в усіх країнах…

Він стягнув з пальця золоту обручку і обережно поклав на стіл.

— Нащо воно мені, якщо Славуні не буде? Ми і без обручки проживемо. Правда, кохана?

Марійка тут же кинулася до шкатулки, у якій зберігалися її золоті сережки, намисто з перлин, і теж стягнула з пальця обручку. У кожного знайшлась якась золотинка, яку тут же поклали на стіл.

— У Тернопіль поїду я! — неочікувано сказала Марія.

— Доню!.. — охнула мати, — це ж небезпечно! Зараз всюди бозна-що робиться!

— Навпаки, — заперечила Марія, — до кого в першу чергу присікаються німці? До дівчини чи до хлопця? Хлопець може бути і перевдягненим дезертиром, і оточенцем, і шпигуном. А дівчина є дівчина. Крім того, я у Тернополі хоч трохи, а жила. А ніхто з вас міста добре не знає.

Василь щось хотів заперечити, але жінка так блимнула на нього очима, що він зрозумів: не відступиться. Вона згребла золото в долоньку і висипала його в кишеню на спідниці, туди ж поклала акуратно складений папірець із назвою ліків.

— Все. Лягаймо спати, завтра мені рано вставати.

Марія прокинулася ще вдосвіта. Як звичайно розпалила піч, приготувала сніданок, поклала собі в торбу півхлібини, кусень сала, завернутий у чисту шматину, три варених картоплини, і лише потім торкнулася плеча чоловіка, який ще спав.

— Василю, коханий, я пішла. Пробач мені, якщо можеш…

— А?.. Що?.. — спросоння скинувся Василь, — ти це… Ти що?..

Він не одразу второпав, про що йдеться, а коли очуняв і зрозумів, про що казала дружина, за нею і слід прохолов.

Марія, вискочивши з дому, метнулася городами, бо боялася, що чоловік кинеться навздогін. Він таки кинувся, але та заховалася у кущах бузку, що росли за городом. Василь походив, походив та й плюнув:

— А побігла таки…

Дочекавшись, поки чоловік повернувся у хату, Марія вийшла на дорогу й швиденько покрокувала через центр села у напрямку Тернополя. їй було страшно. Що вона може зробити, якщо на неї, наприклад, нападуть? Що вона зможе зробити проти чоловіка, до того ж, озброєного, бо зараз майже усі вони при зброї? Та нічого… Уся надія на Бога… Вийшовши з-за церкви, вона побачила невеликий натовп. Стояли чоловіки зі зброєю. Про вовка промовка… Ось вони! Але підійшовши ближче, побачила, що зібралися усі свої, стасівські. У кожного на лівій руці біліла пов’язка, у кожного за плечима стирчало дуло гвинтівки.