Переможців не судять

часи та в усіх народах, а не відреклися вони від своєї мови, зберегли… І колискову, протяжну і тужливу, яку, мабуть, співали тисячу років, а може, й більше. Тому зараз наспівувала Сара своєму Йосі на цій самій, незрозумілій Марії, мові.

Марія кидала оком на хлопчика і думала, як неправильно влаштований цей світ:

«Ось везуть невідомо куди… Та ні, відомо! Не бреши вже самій собі! У Кулинці їх везуть! І не задля того, щоб пригостити цукерками! І вся провина цього малого лише в тому, що він народився євреєм! Не українцем, не росіянином, а євреєм… І тому він не має права на життя! І не захистити його ніяк! А воно ще таке мале, але очі вже тужливі, тужливі… А в Славусі? Які оченята у неї? Заплющені, бо сил немає дивитися на білий світ! Ні! Свою доню вона нікому не дасть скривдити! Очі видряпає, а не дасть! Бо вона сильна! А Сара? Вона ж, мабуть, теж вважала себе за сильну? І ось везуть… На возі, під яким хитається та рипить колесо…»

У Кулинцях Марія швиденько подякувала хлопцям і пішла уздовж дороги на Тернопіль. Вона не бачила, як на ґанок будинку, де розташувалася Кулинецька поліція, вийшов німецький офіцер, пан обер-лейтенант Штольц. Послужливий перекладач почав пояснювати йому, заглядаючи у папірці, надані станичним, хто є хто серед стасівських арештантів.

— Та що тут дивитися! — затараторив Федько Гірка, — жиди та комуняки! Пане офіцер, дозвольте, я їх просто тут, га?

Він пересмикнув затвор на гвинтівці. Своє бажання поліцай виконав, але трохи згодом, на узліссі, на околиці Кулинців. Там усіх і закопали в землю. Йосю, який трохи ворухнув пальцем тоді, коли страчених кидали до ями, Федько добив пострілом у голову.

***

Мосіков та Самсонов довго йшли уздовж залізничної колії. За плечима у Самсонова бовтався речовий мішок із залишками їжі, яку вони взяли в якомусь селі, поранивши при цьому когось із господарів хати. І не хотіли, але так сталося. Совість їх не гризла. Якби їх не гонили в кожному селі, а давали щось попоїсти, то й вони нікого б не боялися і нікого б з переляку не вбили. Та і їжу не відбирали б. А так що ж виходить? Вони тут свою кров проливають, захищаючи кордони рідної Батьківщини, а тутешні німцям їх здають? То чому це їх совість після цього має мучити?

— Мужика зря ранил…

— Да ладно тебе, Самсон… Оно, конечно, так… Но война же! Ой, сколько смертей ещё будет! И кровищи… Не выхлебать! Так что топай, Самсон, и не бери дурного в голову, а тяжелого на грудь. Если завтра война, если завтра в поход…[40] Вот оно, завтра-то… И настало… Где-то наши?.. Кажется, что немчура уже полстраны заняла! А наши-то, что?

Мосіков важко зітхнув і надовго замовк. Так вони й крокували по ледь помітній стежці уздовж залізниці, аж поки не вийшли до околиць якогось міста. Тричі за цей час по залізниці хтось проїжджав. Спершу проїхала дрезина. Обережно й повільно вона сунула по колії. Два автоматники тримали напоготові зброю, насторожені, готові миттєво пустити її у дію. Почувши ще здалеку якийсь незвичний звук, обидва оточенці плюхнулися на землю і заховалися у траві. Дрезина проїхала, солдати нічого не помітили, і оточенці полегшено зітхнули. Почимчикували далі. За дрезиною повільно пройшло два ешелони. Один складався усього з кількох вагонів і йшов теж повільно, як і дрезина.

— Колею, сволочи, проверяют… — прошепотів Мосіков.

— А чё, шепотом? — удивился Самсонов.

— А чёрт его знает…

Ешелон пройшов, бійці звелися, але тієї ж миті знов плюхнулись на траву: почувся звук ще одного ешелону. Той йшов трохи швидше, ніж попередній, але напроти бійців почав гальмувати.

⁴⁰ Слова з популярної наприкінці тридцятих років пісні.

— Ну-ну… — знову прошепотів Мосіков, — ТЫ взрывчатку не посеял?

— С какой стати я буду добром разбрасываться? Тут она, — Самсонов труснув мішком.

— Тише ты! Еще жахнет преждевременно!

— А чего ей жахать? Я запал вытащил.

— Долбанём стрелку? Лучше, конечно, мост какой- нибудь, да где его тут взять? Да и взрывчатки маловато… А вот на стрелку вполне хватит!

— Надо подождать.

— Почему?

Самсонов пошкріб потилицю:

— А пусть поезда быстрей пойдут! Если на скорости долбануть, тут вагоны все так перепашут…

— Твоя правда. Полденька подождём.

Вони заховалися у кущах, у сотні метрах від колії. Попоїли трохи, перекимарили, а потім стали спостерігати за колією. Потяги значно додали у швидкості, мабуть, все, що було потрібно, вже перевірили, пошкодження відремонтували. Фронт потрібно було забезпечувати всім необхідним, отже ремонт залізниці мав дуже важливе значення. Мосіков і Самсонов пам’ятали, як бомбардували бронепоїзд, і тоді кілька бомб вцілило в самісіньку колію, правда, дякувати Богові, позаду стальної фортеці на колесах, а то як би потім бронепоїзд виходив з оточення?

Раптом десь удалині почувся гавкіт.

— Этого не хватало! — занервував Самсонов, — сейчас как учует!

На колії з’явилися четверо солдатів у формі мишачого кольору. Один вів вівчарку на повідку. Оточенці причаїлися, навіть дихати припинили.

— Думаю, не учует… — шепнув Мосіков, — ветер на нас… Не боись, проскочим…

— Твои слова да Богу в уши.