Переможців не судять

Наступного ранку він придбав квиток на перший ліпший потяг, що йшов на захід, та приїхав до Львова, де знайшов свого давнього приятеля, який і допоміг йому влаштуватися на завод. На заводі Казимир, тепер Василь, почав працювати спершу прибиральником у цеху, а потім, закінчивши тримісячний курс навчання, став до верстата. Після нападу німців на СРСР, Василь-Казимир покинув завод та поїхав назустріч совєтській армії, яка стрімко відкочувалася під ударами німецького вермахту. Він ішов назустріч колонам солдат, валкам підвід, на якіх їхали ті, хто за будь-яку ціну прагнув уникнути життя під німцями, не очікуючи від цього нічого доброго, неорганізованим групам оточенців, які вже мало були схожі на бійців кадрової армії… Він ішов назустріч їм усім, і це часто було дуже небезпечно, бо виглядало дивним, а все, що було дивним у тій ситуації, одночасно було й небезпечним. Але він не зважав на небезпеку, бо його вела жага помсти. На своєму шляху він убив трьох бійців, які виходили з оточення. Це виявилося дуже просто: вбити людину! Один-два рухи, і все… З першої жертви, молодого лейтенанта, якого він при нагоді задушив, накинувши ззаду на шию зашморг із тонкої, але міцної мотузки, Казимир зняв пістолет із запасною обоймою. Поклав у кишеню і тримав його там завжди напоготові, навіть на запобіжник не ставив. Двох інших він застрелив, обох зі спини, приставивши пістолет до лівої лопатки мало не впритул. Ані перший, ані другий навіть озирнутися не встигли. Одного вбив біля колодязя, коли той, нахилившись над відром, пив чисту холодну воду. Мабуть, куля влучила у легені, тому що з рота одразу потягнулася цівка крові, впала у кришталь води, завмерла на мить, а потім стала розповзатися на різні боки, утворюючи криваве коло. Іншого поклав біля якоїсь річки, коли той, у білій спідній сорочці голився, прилаштувавши на зламаній березі уламок дзеркальця.

— Це хто там? — запитав він, почувши кроки, заглянув у дзеркальце та заспокоївся, побачивши відображення, — а, ти, Василю…

І це були його останні слова.

Совість Казимира не мучила. Вони усі винні! Вони усі винні в смерті його Марти! І не лише Марти, адже вона була на третьому місяці! Тому вони винні і в смерті його ненародженої дитини! І цього він нікому не подарує! Нікому!

По ночах він скреготав зубами, коли у сні знов і знов бачив, як його тендітну Марту, у якої шкіра була ніжною, мов оксамит, а губи… І волосся… Волосся, золотаве, наче стигла пшенична солома… Його Марту з вагона жбурнули у сніг! У крижану темряву ранньої зимової ночі… І там з неї миттєво стягнули легенький кожушок, вигашуваний її ж тоненькими пальчиками, а їй же було холодно! Хіба може не змерзнути людина зимою у легенькій сукні? Зві

рюки! Нема їм прощення! Нема і не буде! Якби міг, то вбив би їх усіх! За одну сльозинку маленької Марти…

Він дістався Тернополя за два тижні, коли там уже хазяйнували німці. Не любив німців, адже вони напали на Польщу, але ще більше йому не подобалися совєти. Він їх ненавидів, бо вони вбили його Марту й ненароджену дитину. І ще він ненавидів українців, бо вони пограбували його полишену хату, і він це бачив на власні очі. Не могли зачекати? Як мародери грабують мерця… Як кожушок із Марти, вигаптуваний її руками… Тому в Тернополі він пішов і записався у німецьку поліцію, вперше за півтора року назвавши своє справжнє ім’я — Казимир Грабовський. Йому не одразу повірили і лише тоді, коли на першій же акції він з посмішкою розстріляв двох євреїв та двох колишніх робітників облвиконкому, повірили остаточно, видали зброю, набої та призначили пайок. За три дні після того, як він став поліцейським, на в’їзді у Тернопільський вокзал підірвали стрілку. Наступного дня, зранку, на центральному майдані зробили облаву. В оточення поліцейських потрапило майже двісті осіб.

***

Марія встигла вискочити з того оточення в останню мить і то лише завдяки щасливій нагоді: поліцейський спіткнувся і не встиг його замкнути. Вона кинулася у під’їзд, який, як виявилося, мав запасний вихід на подвір’я, а звідти в провулок, що вів у плутанину приватних садиб. Марія тільки дісталася до площі, а звідти мала пройти ще два квартали туди, де, як пам’ятала, на перехресті двох вулиць була велика аптека. І ось на тобі! Але в аптеку йти все одно треба. Зачекавши хвилин з двадцять, вона повернулася до під’їзду та глянула з прочинених дверей на майдан. За ці двадцять хвилин на площі все змінилося. У центрі стояв натовп, оточений поліцейськими з гвинтівками напоготові. А навколо поліцейських стрімко розростався натовп мешканців міста. Відбувалося щось незвичне й незрозуміле. Бачачи, що поліцейські нікого більше не чіпають, вона вийшла з під’їзду та покрокувала на другий бік площі. Коли проходила поряд з оточеними людьми, її погляд вихопив із натовпу знайоме обличчя. Вона не повірила власним очам: це був Любко! Марія застигла на місці, наче її вдарила блискавка.

— Любку! — рвонулася до оточених, але поліцейський брутально відштовхнув її.

— Пішла геть!

— Любку!!!

Він почув її.