Переможців не судять

Гребінкін їздив містом години зо три і ніяк не міг підібрати бодай одного варіанту. Або будівлі були зруйновані, або не підходили. Дороги по місту ще не були розчищені, і водію часто доводилося кружляти на одному місці, як він казав, «наче воша на аркані». Врешті таки натрапили на довгий чотириповерховий будинок. Зайшли на подвір’я. Під ногами рипіло бите скло, валялися брудні аркуші паперу, пахло горілим. Будинок, наче, був не сильно понівечений. Вибиті шибки, по фасаду тягнулися язики чорної Кіптяви від недавніх пожеж, але це все легко було відремонтувати. Гребінкін зайшов у під’їзд. Донизу вели круті металеві сходи. І в підвалі, і в будинку панували тиша, лише де-не-де ляскало протягом чи то дверима, чи вікнами.

— Эй, есть кто-нибудь? — гукнув Гребінкін, і лише луна відповіла, наче якийсь заїка «будь… будь… будь…».

З двома автоматниками за спиною, він обережно поставив ногу на сходинку. Металеві сходи не хитнулися і видавалися цілком безпечними та надійними. Підвал старшому лейтенанту сподобався. Він тягнувся під усією будівлею, був поділений на окремі приміщення, у яких легко можна було влаштувати камери для заарештованих.

— Неплохо, а, ребята? — запитав він у автоматників.

— Вполне!

— Вот что, хлопцы. Вы оставайтесь здесь, чтобы кто- нибудь здание не прихватил, а я пулей к подполковнику. На улице особо не светитесь, бережёного бог бережёт! Не нарваться бы на оставшихся немцев или бандеровцев.

— А вы?

— Ну… На машине меня взять им будет сложно.

Сказав і наче накликав. Десь на вулиці почувся постріл, потім ще один, і знов усе стихло.

— Водитель! — крикнув Гребінкін, і кинувся сходами наверх. Слідом за ним побігли й автоматники. Ще з дверей старший лейтенант побачив, що водій лежав на кермі, звісивши голову до вітрового скла.

— Тьфу ты… Как же мы так, не подумавши!

— А чего тут думать? От снайпера защиты нет! — прошепотів один з автоматників.

— Вот-вот… Нам-то, что сейчас делать? Выглянешь, а он, гад, тут же тебя ущучит! Вот что… Ты, Миколенко, влево по коридору, а ты, Фёдоров, вправо… И тихо! Через пять минут замрите, слушайте и смотрите. А я постараюсь, чтобы еще раз выстрелил. Может, засечём его, гада…

— Товарищ старший лейтенант…

— Молчи, Фёдоров! Не сидеть же нам в подъезде до ночи!

— Ач, як гарно стріляє, сволота…

— Ты, Миколенко, там осторожней. Я тебя знаю… Снова на рога полезешь!

— Слухаюсь, товаришу старший лейтенант.

Деякій час у будівлі було тихо, лише ледь чутно свистів вітер у вибитих шибках, аж зненацька гримнув вибух гранати, дзенькнуло скло, хтось скрикнув і все було скінчено. За мить тіло снайпера вилетіло з розбитого вікна та гепнулося на землю.

— Товарищ старший лейтенант! Принимайте доказательство!..

Хто був цей снайпер — незрозуміло. Чи то бандерівець, чи перевдягнений німець… Ніяких документів, лише гвинтівка та набої в кишені. Гребінкін штурхнув ногою мертве тіло:

— Вот сволочь…

***

По Стасову вкотре за останні роки йшли танки, здіймала куряву стоптаними чоботами піхота, гуркотіли машини, тягнучи за собою гармати, одним словом, йшла армія. У тридцять дев’ятому на радянські танки кидали квіти, у сорок першому німців зустрічали хлібом і сіллю. І ті, і другі «віддячили» за такий гостинний прийом повною мірою.

Одні відправили сотні тисяч у Сибір та десятки тисяч замордували в енкаведистських підвалах, не залишивши по них анічогісінько, навіть могил. З відправлених до Сибіру вичавлювали все, що можна, з істинною широтою слов’янської душі гублячи сотні тисяч зеків просто так, із-за неповороткості величезної бюрократичної машини, складних кліматичних умов, важкої праці та й просто знецінення людського життя…

Інші, які прийшли замість совєтів, такі ж страшні тисячі відправили у центр цивілізованої Європи, де вони згинули таким же чином, а від деяких навіть і кісток не залишилося, бо спалили їх у крематоріях таборів смерті, спеціально для того і побудованих. І як ретельно планувалося і будувалося виробництво найкращих німецьких машин, «мерседесів» чи «хорьхів», точнісінько так планувалося й будувалося виробництво смерті у цих пекельних фабриках, що їх згодом так і назвуть: фабрики смерті. Виробництво було налагоджено досконало, раціонально та економно, щоб не витратити жодного зайвого пфенінга на кожну загублену душу, і не втратити жодного пфенінга з кожного мертвого тіла. У діло йшло все: старий одяг, золоті коронки, волосся для набивання матраців, навіть попіл від людських тіл не пропадав даремно. А чого ж добру пропадати? Це ж гарне добриво. Наприклад, для картоплі…

Результат від діяльності тих та інших був один: смерть. Тому цього разу ніхто нікого не зустрічав, бо не було бажання, а була лише лють. Лють і нерозуміння: хто ще і скільки буде топтати своїми чобітьми цю землю?