Читаем Переможців не судять полностью

Поляк скрипнув зубами і зробив крок назад, німець пригрозив йому пальцем. На цьому допит закінчився.

Пізно увечері, коли діти вже спали, свекор похропував, свекруха щось бурмотіла уві сні, а Василь з Марією теж почали роздягатися щоб нарешті влягтися в ліжко, у ворота хтось почав гамселити ногами. Захлинувся гавканням собака. За воротами щось нерозбірливо горлали і безупинно гатили важкими чоботями. Марія перезирнулася з чоловіком.

— Піду відчиню…

— Я з тобою…

Про всяк випадок Василь вхопив товстенного дрючка, а Марія стала біля собачої будки, готова відчепити Сірка. Яка не яка, а допомога… Не встиг Василь підняти клямку, як ворота розчахнулися, і на подвір’я ввалилися четверо поліцейських на чолі з Грабовським. Марія спустила з ланцюга собаку, але це не допомогло. Гримнув постріл, собака заскавчав і кінчився Сірко… Усі поліцейські були напідпитку.

— Що, курво, не захистить тебе твій німець? На!..

Василь покотився від міцного удару в щелепу.

— Відповідай, курво, де війт? Відповідай, бо застрелю! — Грабовський націлив пістолет Марії в очі.

— Не знаю. Бігме, не знаю… Хіба б я панові обер- лейтенанту не розповіла?

При згадці про обер-лейтенанта поліцейські перезирну- лися, але на Казимира Грабовського це ніяк не подіяло.

— Казіміже… — один із поліцейських поклав долоню на плечі начальнику.

— Пішов геть! — той струснув долоню і знов до Марії, — відповідай!

Тут на ґанок вийшов свекор, а за ним і свекруха. Жовтневий вечір був не з теплих, а вона вийшла босоніж, у нічній сорочці, з накинутою на плечі хусткою.

— Це хто там? — підсліпувато вдивляючись у нічну пітьму, запитав свекор.

— Відповідай, бо зараз його застрелю, — перевів пістолет на старого Казимир.

— Це хто? — перепитав свекор.

— Ти не розумієш, про що я запитую? — начальник поліції не цілячись вистрілив. У пітьмі не було видно, куди влучила куля, мабуть, кудись у груди, а може, просто в серце, бо Когут-старший одразу впав, покотившись із високого ґанку на землю, на яку за своє життя стільки пролив поту, а наразі ще й крові…

Усі на мить заклякли.

«Ось чому смерть з косою малюють! — майнула у Марії думка, — бо люди падають, мов трава під косою… Ось чому…»

Нічну тишу розірвав крик свекрухи:

— Олексо!!! — і тут же обірвався, бо пролунав другий постріл.

— Ну що, курво? Хай тобі буде!

— Мамо… Тату… Мамо!!! — зайшовся Василь, — ах ви ж!..

Він рвонувся у бік поліцаїв, але один із них вперіщив його прикладом і чоловік полетів на землю поруч із батьком.

— І запам’ятай, сучко німецька, якщо завтра не відповіси, де війт заховався, усіх повбиваємо…

Вони пішли, залишивши два мертвих тіла, які ще кілька хвилин тому були живими людьми, горе, та розчахнуті ворота…

На ґанок вийшла сонна Славуся і, протираючи оченята кулачками, запитала, побачивши діда та бабу:

— Мамо, а чого дід та баба на землю вляглися? Адже холодно… І татко…

Василь слабко ворухнувся, приходячи до тями.

— Не дивися, доню… Не дивися… Вони просто втомились від цього життя… Вони просто втомилися… Вони сплять… Гайда у хату, доню… У хаті тепло! Гайда у ліжечко…

— Мамо! Тату… — Василь вже очуняв і рачки підповз до нерухомих батьків, — мамо!!! Гади! Гади!! — він гамселив кулаком землю, ніби та була у чомусь винною.

— Васильку… Васильку… — Марійка лагідно гладила чоловіка по плечах.

На галас прибігли найближчі сусіди і з жахом дивилися на односельців, яких настигла нагла смерть. Ще сьогодні вранці вони були живі та здорові, сміялися та сумували, а сьогодні… Холодні та байдужі до усього лежали на власному подвір’ї…

Мертвих батьків занесли у хату. І Марія, і Василь розгубилися і якби не допомога сусідів, то й не знали б, що робити. Похорони відбулися за день, а вже тої ж ночі хата, де жив Казимир Грабовський до того, як його родину відправили до Сибіру, і де він оселився зараз, запалала. Від неї загорілася хата сусідів, теж поляків, які повернулися до свого обійстя разом із німцями. Обидві оселі згоріли вщент. Самого Грабовського знайшли на подвір’ї. Голова його була розрубана сокирою, котра валялася поруч. Поліцейські кинулися до обійстя Когутів, але там вже нікого не було. Хату підпалили, не давши сусідам навіть нічого з неї винести. Але є мабуть Бог на небі, бо одразу, як зайнявся дах і поліцейські пішли геть, пішов рясний дощ і загасив пожежу. Згоріла лише солом’яна стріха. Когутів оголосили в розшук, але вони наче у воду канули. До справи підключилися німці: адже хіба це правильно, коли вбивають начальника сільської поліції? Де ж тут так званий німецький орднунг, тобто порядок? Немає порядку! Тому винних треба знайти та покарати, от тоді й буде справжнісінький орднунг!

Але й ці заходи не дали результату, бо важко когось шукати, коли тобі ніхто не допомагає, а навпаки, ставлять палиці в колеса. Грабовський встиг багато кому додати лиха у цьому житті, тому за його наглою смертю ніхто не жалкував: здох то й здох! Туди тобі й дорога!

Перейти на страницу:

Похожие книги

Три повести
Три повести

В книгу вошли три известные повести советского писателя Владимира Лидина, посвященные борьбе советского народа за свое будущее.Действие повести «Великий или Тихий» происходит в пору первой пятилетки, когда на Дальнем Востоке шла тяжелая, порой мучительная перестройка и молодым, свежим силам противостояла косность, неумение работать, а иногда и прямое сопротивление враждебных сил.Повесть «Большая река» посвящена проблеме поисков водоисточников в районе вечной мерзлоты. От решения этой проблемы в свое время зависела пропускная способность Великого Сибирского пути и обороноспособность Дальнего Востока. Судьба нанайского народа, который спасла от вымирания Октябрьская революция, мужественные характеры нанайцев, упорный труд советских изыскателей — все это составляет содержание повести «Большая река».В повести «Изгнание» — о борьбе советского народа против фашистских захватчиков — автор рассказывает о мужестве украинских шахтеров, уходивших в партизанские отряды, о подпольной работе в Харькове, прослеживает судьбы главных героев с первых дней войны до победы над врагом.

Владимир Германович Лидин

Проза о войне
Если кто меня слышит. Легенда крепости Бадабер
Если кто меня слышит. Легенда крепости Бадабер

В романе впервые представлена подробно выстроенная художественная версия малоизвестного, одновременно символического события последних лет советской эпохи — восстания наших и афганских военнопленных в апреле 1985 года в пакистанской крепости Бадабер. Впервые в отечественной беллетристике приоткрыт занавес таинственности над самой закрытой из советских спецслужб — Главным Разведывательным Управлением Генерального Штаба ВС СССР. Впервые рассказано об уникальном вузе страны, в советское время называвшемся Военным институтом иностранных языков. Впервые авторская версия описываемых событий исходит от профессиональных востоковедов-практиков, предложивших, в том числе, краткую «художественную энциклопедию» десятилетней афганской войны. Творческий союз писателя Андрея Константинова и журналиста Бориса Подопригоры впервые обрёл полноценное литературное значение после их совместного дебюта — военного романа «Рота». Только теперь правда участника чеченской войны дополнена правдой о войне афганской. Впервые военный роман побуждает осмыслить современные истоки нашего национального достоинства. «Если кто меня слышит» звучит как призыв его сохранить.

Андрей Константинов , Борис Александрович Подопригора , Борис Подопригора

Проза / Проза о войне / Военная проза