Переможців не судять

Пан Коцький, який вже давно змінив псевдо і став Гордієм, майже два роки пробув спочатку начальником сільської поліції, а потім сільським війтом. Спершу він ревно виконував усі накази, які приходили з Кулинців, потім почав виконувати частково, а наприкінці службової діяльності взагалі почав саботувати. Поки справа торкалася винищення євреїв, яких після перших днів окупації у селі майже не залишилося, чи поляків, він особливо і не пручався. Він не любив перших, а особливо — других. А от коли німці почали вимагати тиснути на українців, служба перестала йому подобатися. А німці усе посилювали тиск: була потрібна робоча сила, продовольство, фураж, коні, вози, словом те, що було необхідно й Червоній армії.

А коли німці встановили план із відправлення на примусові роботи до Німеччини сільської молоді, пічник остаточно зрозумів, що надії на те, що вони допоможуть відродити самостійну Україну, — марні. Перші сумніви з’явилися, коли він взнав про арешт Бандери та Стецька, але в душі жевріла надія, що то помилка, що арешт не пов’язаний із великою справою відродження самостійної України. Але з часом надія згасла, та й німці зробили для цього аж занадто багато. Гірко було розуміти, що важка та небезпечна праця, особливо з організації розвідки на користь Німеччини, виявилася не тільки марною, а навпаки, дала від’ємний результат.

Обер-лейтенант Штольц не збирався миритися із саботажем, але пічник, попереджений своєю людиною, зник напередодні арешту. Наче пірнув у каламутну воду і виринув аж у лісі під Великою Прошевою, де разом з вірними Назаром Глинським та Миколою Лисевичем організував загін. До 1944 року ганявся Штольц за колишнім війтом, намагаючись покарати за невірність ідеалам Великого Рейху, але усе було дарма. Десятки пильних очей дивилися за кожним рухом обер-лейтенанта та його команди, і пічник Василь, тобто Гордій, завжди своєчасно отримував попередження про небезпеку. Німці змінили тактику і набрали у поліцію поляків, а на територіях, де вони проживали, стали набирати в поліцію українців. Стравлюючи два народи, котрі віками жили поруч, німці мали надію, і небезпідставну, що тим самим відвернуть їх увагу від боротьби з ними. А тут багато й не треба було, бо історично стосунки між українцями та поляками, густо замішані на крові, кинь лише іскру, то так спалахне! Начальником поліції у Стасові поставили Казимира Грабовського, Бог знає, яким вітром занесеного з Сибіру, куди його вивезли ще у 1940 році. Десь там загинула його жінка, і дарувати цього він нікому не збирався. Щось зламалося у його психіці, і він чомусь вважав винним у всіх своїх бідах колишніх односельців- українців. Обер-лейтенант Штольц був дуже задоволений новим начальником поліції. Усі його накази виконувалися та перевиконувалися, внаслідок чого полум’я взаємної ненависті між поляками та українцями, зерна якої дбайливо висаджували та щедро поливали братерською слов’янською кров’ю гітлерівці, продовжувало розгорятися.

Марія у сорок третьому стала мамою вдруге: народила сина, якого назвали Данилом. Славуня у тому страшному сорок першому році благополучно одужала завдяки лікам, що були здобуті за допомогою Тетяни Бачинської. Кожного разу, коли Марія ходила до церкви, у своїх молитвах згадувала її теплим словом.

А ось Любко… Мати у той день посивіла, а батько… Батько захворів на серце і ледь не помер. Одразу після одужання донечки, Марія включилася в суспільне життя села. Василь-Гордій запропонував односельцям увічнити пам’ять полеглих за волю України: насипати високу могилу та встановити хреста. Марія із радістю очолила цю справу: адже серед тих, хто загинув, був і її брат Любко. Чому б не спорудити пам’ятник і йому? За місяць могилу було вивершено. Встановили великого дерев’яного хреста, а знизу влаштували місце для квітів. Вийшло дуже гарно і сумно…

Коли пічник пішов працювати війтом, то узяв до себе Марію за секретарку. Вона радо допомагала йому, аж поки Гордій-Василь не мусив зникнути. Жінку допитали, але вона лише знизувала плечима: війт не повідомляв її, куди йде. Так і цього разу, пішов, а куди — вона не знає. Нічого підозрілого не помітила, бо в неї і вдома клопоту багато: двоє діточок, город, сад, худоба…

— Адже солдатам фюрера теж треба щось їсти, хіба ні?

На таку постановку питання ніхто не міг заперечити, лише Казимир Грабовський дивився на неї важким поглядом очей, наче відлитих з олова: нерухомих та байдужих.

— Що, дивишся? — доволі жорстко запитала Марія, — чи, може, ти будеш годувати армію непереможного фюрера?

На неголеній шиї начальника поліції смикнувся борлак, а рука сіпнулась до кобури.

— Грабовський! — спинив його обер-лейтенант.

Йому зовсім не хотілося, щоб той вбив гарну секретарку, охайну у веденні документації, та ще й навчену друкувати на машинці. Кого потім шукати на заміну у цьому, Богом забутому, селі? Це ж не фатерлянд, не Франція і навіть не Тернопіль, який місцеві мають за столицю світу, хоча насправді це задрипане містечко на кшталт першого- ліпшого великого німецького села.

— Грабовський, припиніть негайно!