Читаем Переможців не судять полностью

— Марійко! Сестро! — винувато посміхнувся і в розпачі розвів руками, наче кажучи: бач, як сталося? І вдіяти нічого не можу… — Марійко, ти чого опинилася у Тернополі? — перекрикував гамір натовпу.

— Славуня!.. Славуня захворіла! Ліки потрібні! — голосно відповіла Марія.

У цей час до натовпу наблизився німецький офіцер. Поруч із ним ішов перекладач, який почав голосно перекладати команди офіцера. Спершу, наказано обшукати затриманих. Потім офіцер виголосив коротку промову про непереможний вермахт і про злочинців, які намагаються зашкодити його переможній ході. Такі злочинці учора ввечері підірвали військовий ешелон. Для того, щоб надалі таких випадків не траплялося, а також для того, щоб усі знали, що жоден злочин у Великій Німеччині не залишається безкарним, сьогодні буде розстріляний кожен десятий із цього натовпу. Офіцер тицьнув убік оточених людей. Натовп охнув, хтось заплакав, хтось просто закричав від жаху. А офіцер, не звертаючи ніякої уваги на крики, пішов уздовж затриманих, вишикуваних у три шеренги. Все відбувалося так швидко, що Марійка навіть не встигла злякатися.

— Айн, цвай, драй… — рахував офіцер.

— Перший, другий, третій… — наче папуга повторював за ним перекладач.

Трійцю, яка виявлялася десятою, поліцейські хапали, витягували із шеренги та шикували окремо.

Брат стояв у першій шерензі. Миттєво порахувавши, Марія полегшено зітхнула: він був дев’ятим.

***

Як Любко не витягував шию, ніяк не міг порахувати, який же він за рахунком. Напроти стояв поліцейський із гвинтівкою напоготові й уважно дивився, здавалося, саме на нього.

«Чого йому потрібно, цьому бовдуру? Що, я йому карбованця чи дойчмарку винен? Наволоч…»

І собі втупився поліцейському в обличчя. Просто від того, що в нього була така вдача: ніколи нікого не лякатися. Поліцейський на нього дивиться? То й ми на нього подивимося! Хто кого передивиться!

«Ага… Першим здався!» — подумав Любко, побачивши, як той заплющив очі.

***

«Він! Це він!!! Це він кричав: хай ви усі повиздихаєте у тому Сибіру! От Марта і померла… А потім першим до хати побіг… Тієї хати, де вони так щасливо кохали один одного… Це він!!!»

***

Щось промайнуло в голові у Любка, якась думка, навіть тінь думки. Чиїсь палаючі очі… Чиїсь сльози… Щось схоже на каяття…

«Що ж там було? Де це було? І взагалі, що трапилось? Чому у грудях стало так гаряче, а ноги не тримають тіла? І підгинаються… Підгинаються…»

Він побачив майдан та натовп наче зі сторони, усе стало віддалятися і зникати в суцільний чорноті, яка оповила його, наче пелюшка оповиває немовля, і все-все перестало бути…

***

І вже не віддаючи собі звіту, що робить, Казимир пересмикнув затвор гвинтівки і, майже не цілячись, вистрелив Любкові в груди. Підстрибнув від несподіванки офіцер, заклякли поліцаї, страшно закричала Марія, охнув натовп. Підбігли поліцаї, схопили поляка за руки.

— Ти що, з глузду з’їхав? — горлав на нього командир загону.

Казимир був наче неживий, спокійний та блідий. До нього підбіг офіцер і через перекладача запитав, що трапилося.

Казимир мовчав. Само небо дало йому можливість помститися. Само небо… Відтепер Марта може спати спокійно, він помстився… За неї, за дитя… Тепер їй не буде холодно, бо він помстився. Нарешті до нього дійшло, що хтось його тормосить, хтось щось питає…

— Зараз їй не холодно, — спокійно і твердо глянув прямо в очі офіцерові, — тепер, ні. Бо він — вказав на мертвого Любка, — мертвий.

Хтось із поліцейських покрутив пальцем біля скроні. Офіцер махнув рукою, мовляв, одним більше, одним менше, яка різниця? Відібраних десяткуванням, тут же, під крики, плач та сльози, розстріляли.

Марію хитало. Вона йшла вулицею і не бачила, куди йде. Спробувала пробитися до вбитого Любка, але її не пустили. Усіх страчених завантажили на вози і кудись повезли. Натовп сунув за валкою возів, які, залишаючи по собі криваві позначки на чорній бруківці, повезли мертві тіла невідомо куди. Мабуть, Марія теж пішла би за возами, щоби взнати, де поховають брата, але їй було потрібно до аптеки. Цього вона не забувала ні на мить: гаяти часу не можна. Любко помер, і йому вже не допоможеш, а Славуня чекати не могла. Марія намагалася не думати, як вона скаже матері про смерть молодшого брата. Прийде час, і якось скаже, а зараз треба думати про живих, про доню, яка горить хворобою у Стасові. Вона вжахнулася, коли побачила на дверях аптеки величезний замок. Ноги підкосилися, і жінка сіла на сходи. Що робити? Де узяти ліки?

— Господи Боже… — прошепотіла, — бідна Славуня… Бідний Любко… Це я їх сюди привела… І вони вбили Любка. Не той божевільний! А ці… Боже, Боже, що ж я наробила? Славуня… Це, мабуть, Божа кара…

— Маріє, це ти? Маріє… Ти чуєш мене?

— Хто? Що? Таню?..

Перед нею стояла Тетяна Бачинська, колишня подруга, з якою вона мешкала в одній кімнаті, коли вчилася у педшколі.

— Тетянко… — Марія не витримала, вткнулась обличчям подрузі у груди та заплакала, важко, з надривом, не маючи змоги зупинитися.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Три повести
Три повести

В книгу вошли три известные повести советского писателя Владимира Лидина, посвященные борьбе советского народа за свое будущее.Действие повести «Великий или Тихий» происходит в пору первой пятилетки, когда на Дальнем Востоке шла тяжелая, порой мучительная перестройка и молодым, свежим силам противостояла косность, неумение работать, а иногда и прямое сопротивление враждебных сил.Повесть «Большая река» посвящена проблеме поисков водоисточников в районе вечной мерзлоты. От решения этой проблемы в свое время зависела пропускная способность Великого Сибирского пути и обороноспособность Дальнего Востока. Судьба нанайского народа, который спасла от вымирания Октябрьская революция, мужественные характеры нанайцев, упорный труд советских изыскателей — все это составляет содержание повести «Большая река».В повести «Изгнание» — о борьбе советского народа против фашистских захватчиков — автор рассказывает о мужестве украинских шахтеров, уходивших в партизанские отряды, о подпольной работе в Харькове, прослеживает судьбы главных героев с первых дней войны до победы над врагом.

Владимир Германович Лидин

Проза о войне
Если кто меня слышит. Легенда крепости Бадабер
Если кто меня слышит. Легенда крепости Бадабер

В романе впервые представлена подробно выстроенная художественная версия малоизвестного, одновременно символического события последних лет советской эпохи — восстания наших и афганских военнопленных в апреле 1985 года в пакистанской крепости Бадабер. Впервые в отечественной беллетристике приоткрыт занавес таинственности над самой закрытой из советских спецслужб — Главным Разведывательным Управлением Генерального Штаба ВС СССР. Впервые рассказано об уникальном вузе страны, в советское время называвшемся Военным институтом иностранных языков. Впервые авторская версия описываемых событий исходит от профессиональных востоковедов-практиков, предложивших, в том числе, краткую «художественную энциклопедию» десятилетней афганской войны. Творческий союз писателя Андрея Константинова и журналиста Бориса Подопригоры впервые обрёл полноценное литературное значение после их совместного дебюта — военного романа «Рота». Только теперь правда участника чеченской войны дополнена правдой о войне афганской. Впервые военный роман побуждает осмыслить современные истоки нашего национального достоинства. «Если кто меня слышит» звучит как призыв его сохранить.

Андрей Константинов , Борис Александрович Подопригора , Борис Подопригора

Проза / Проза о войне / Военная проза