Переможців не судять

— Марійко! Сестро! — винувато посміхнувся і в розпачі розвів руками, наче кажучи: бач, як сталося? І вдіяти нічого не можу… — Марійко, ти чого опинилася у Тернополі? — перекрикував гамір натовпу.

— Славуня!.. Славуня захворіла! Ліки потрібні! — голосно відповіла Марія.

У цей час до натовпу наблизився німецький офіцер. Поруч із ним ішов перекладач, який почав голосно перекладати команди офіцера. Спершу, наказано обшукати затриманих. Потім офіцер виголосив коротку промову про непереможний вермахт і про злочинців, які намагаються зашкодити його переможній ході. Такі злочинці учора ввечері підірвали військовий ешелон. Для того, щоб надалі таких випадків не траплялося, а також для того, щоб усі знали, що жоден злочин у Великій Німеччині не залишається безкарним, сьогодні буде розстріляний кожен десятий із цього натовпу. Офіцер тицьнув убік оточених людей. Натовп охнув, хтось заплакав, хтось просто закричав від жаху. А офіцер, не звертаючи ніякої уваги на крики, пішов уздовж затриманих, вишикуваних у три шеренги. Все відбувалося так швидко, що Марійка навіть не встигла злякатися.

— Айн, цвай, драй… — рахував офіцер.

— Перший, другий, третій… — наче папуга повторював за ним перекладач.

Трійцю, яка виявлялася десятою, поліцейські хапали, витягували із шеренги та шикували окремо.

Брат стояв у першій шерензі. Миттєво порахувавши, Марія полегшено зітхнула: він був дев’ятим.

***

Як Любко не витягував шию, ніяк не міг порахувати, який же він за рахунком. Напроти стояв поліцейський із гвинтівкою напоготові й уважно дивився, здавалося, саме на нього.

«Чого йому потрібно, цьому бовдуру? Що, я йому карбованця чи дойчмарку винен? Наволоч…»

І собі втупився поліцейському в обличчя. Просто від того, що в нього була така вдача: ніколи нікого не лякатися. Поліцейський на нього дивиться? То й ми на нього подивимося! Хто кого передивиться!

«Ага… Першим здався!» — подумав Любко, побачивши, як той заплющив очі.

***

«Він! Це він!!! Це він кричав: хай ви усі повиздихаєте у тому Сибіру! От Марта і померла… А потім першим до хати побіг… Тієї хати, де вони так щасливо кохали один одного… Це він!!!»

***

Щось промайнуло в голові у Любка, якась думка, навіть тінь думки. Чиїсь палаючі очі… Чиїсь сльози… Щось схоже на каяття…

«Що ж там було? Де це було? І взагалі, що трапилось? Чому у грудях стало так гаряче, а ноги не тримають тіла? І підгинаються… Підгинаються…»

Він побачив майдан та натовп наче зі сторони, усе стало віддалятися і зникати в суцільний чорноті, яка оповила його, наче пелюшка оповиває немовля, і все-все перестало бути…

***

І вже не віддаючи собі звіту, що робить, Казимир пересмикнув затвор гвинтівки і, майже не цілячись, вистрелив Любкові в груди. Підстрибнув від несподіванки офіцер, заклякли поліцаї, страшно закричала Марія, охнув натовп. Підбігли поліцаї, схопили поляка за руки.

— Ти що, з глузду з’їхав? — горлав на нього командир загону.

Казимир був наче неживий, спокійний та блідий. До нього підбіг офіцер і через перекладача запитав, що трапилося.

Казимир мовчав. Само небо дало йому можливість помститися. Само небо… Відтепер Марта може спати спокійно, він помстився… За неї, за дитя… Тепер їй не буде холодно, бо він помстився. Нарешті до нього дійшло, що хтось його тормосить, хтось щось питає…

— Зараз їй не холодно, — спокійно і твердо глянув прямо в очі офіцерові, — тепер, ні. Бо він — вказав на мертвого Любка, — мертвий.

Хтось із поліцейських покрутив пальцем біля скроні. Офіцер махнув рукою, мовляв, одним більше, одним менше, яка різниця? Відібраних десяткуванням, тут же, під крики, плач та сльози, розстріляли.

Марію хитало. Вона йшла вулицею і не бачила, куди йде. Спробувала пробитися до вбитого Любка, але її не пустили. Усіх страчених завантажили на вози і кудись повезли. Натовп сунув за валкою возів, які, залишаючи по собі криваві позначки на чорній бруківці, повезли мертві тіла невідомо куди. Мабуть, Марія теж пішла би за возами, щоби взнати, де поховають брата, але їй було потрібно до аптеки. Цього вона не забувала ні на мить: гаяти часу не можна. Любко помер, і йому вже не допоможеш, а Славуня чекати не могла. Марія намагалася не думати, як вона скаже матері про смерть молодшого брата. Прийде час, і якось скаже, а зараз треба думати про живих, про доню, яка горить хворобою у Стасові. Вона вжахнулася, коли побачила на дверях аптеки величезний замок. Ноги підкосилися, і жінка сіла на сходи. Що робити? Де узяти ліки?

— Господи Боже… — прошепотіла, — бідна Славуня… Бідний Любко… Це я їх сюди привела… І вони вбили Любка. Не той божевільний! А ці… Боже, Боже, що ж я наробила? Славуня… Це, мабуть, Божа кара…

— Маріє, це ти? Маріє… Ти чуєш мене?

— Хто? Що? Таню?..

Перед нею стояла Тетяна Бачинська, колишня подруга, з якою вона мешкала в одній кімнаті, коли вчилася у педшколі.

— Тетянко… — Марія не витримала, вткнулась обличчям подрузі у груди та заплакала, важко, з надривом, не маючи змоги зупинитися.