Переможців не судять

Тетяна зрозуміла, що розпитувати зараз нема сенсу, і терпляче чекала, поки подруга виплачеться. Нарешті ридання припинилися, плечі перестали здригатися, і Марія важко перевела подих. Лише тоді Тетяна коротко запитала:

— Ну? Кажи, що сталося? Чого це ти опинилася в Тернополі?

І Марія стисло розповіла їй усе: і про хворобу донечки, і про те, як мало не потрапила в облаву, і як побачила в натовпі затриманого брата, про десяткування і неочікуваний постріл божевільного на площі. Тетяна лише хитала головою, слухаючи, що довелося пережити подрузі.

— Ось що, Марійко. Тут недавно відкрився німецький шпиталь. Там працює медсестрою моя подруга. Гайда до неї, може, вона допоможе, бо аптеки в місті давно зачинені.

За дві години справу було зроблено. Подруга, глянувши на рецепт, який виписала фельдшерка, розуміючи кивнула головою:

— Можна придбати. Я думала, що у німців залізний порядок та дисципліна. На Бога!.. Заробляють, хто на чім може! Але чим ти платитимеш?

Марія витягла з кишені хусточку, у якій було зав’язане зібране золото. Подруга переглянула все, посміхнулася та сказала:

— Я вважаю, що це забагато.

Вона відібрала сережки і невеличкий перстень із камінчиком, а все інше знов зав’язала у хустинку.

— Ось що, дівчата, я запропоную ось це, — вказала поглядом на долоню, де лежали золоті дрібнички, — а якщо буде мало, то щось запропоную і з цього.

Усе вдалося. Незабаром Марія, поклавши в одну кишеню дорогоцінні ліки, а в іншу залишки золота, майже бігла додому.

РОЗДІЛ 20 ТЕРНОПІЛЬ. КВІТЕНЬ 1944 РОКУ

Буяв квітень. У цьому році на Тернопільщині весна була ранньою та дружною. Свіжа смарагдова зелень з’явилася усюди: на гілочках дерев, що вже повністю прокинулися від зимової сплячки, кущах бузку, земля вкрилася зеленим оксамитовим килимом… Життя відроджувалося після зими, важкої, холодної. Але запахи… Запахи панували в місті зовсім не весняні. Пахло згорілим порохом, вибухівкою, димом згарищ, людським потом та кров’ю. Німців тільки що вибили з міста. Не гаючись, услід за армією повернувся і НКВС.

Підполковник Скворцов стояв біля руїн будівлі, де в далекому 1941 році було розташоване управління НКВС. Гарна була споруда, з міцними підвалами! Де зараз таку знайти? Кабінети ще можна, це не складно: вимуруй перегородки, та й усе! А новий підвал при старій будівлі не викопаєш! А Тернопіль понівечений! Геть усе зруйновано!

«Чёрт возьми, как жалко… Такое хорошеє здание было! Тут проще новое построить, чем это восстанавливать… А работать надо сейчас! Фашистских недобитков здесь, надо думать, пруд пруди… Эти сейчас же в спину стрелять начнут, националюги чёртовы… Уже были случаи…»

За спиною у підполковника було три надважких роки війни. Багато води, тобто крові, утекло з того часу, коли Скворцов востаннє бачив це місто, і ось він знову тут… Усе було: і відступи, і наступи, і завжди тс й інше супроводжувалося ріками крові. Така вже штука, війна! Війни починають, щоб вбивати. Отже, чим більше вбито, тим вдалішою є війна, яка б вона не була, справедлива чи ні. Так було, так є і так буде. Переможців не судять, бо судять переможці… Тому переможці вбивають правильно, бо ж вони — переможці, а переможені — ні, тому, що вони переможені, тож права голосу не мають.

«А тут сейчас начнётся… — міркував далі Скворцов, — уже началось! Украинцы, поляки, евреи… Если эти остались, конечно! После немцев вряд ли… У оуновцев тоже сам черт не разберёт, кто кого режет… Нет, порядок надо наводить сразу, срочно! Надо подыскивать здание… Местного кого спросить, что ли? Подвалы нужны! Где-то же эту сволочь держать надо?» — а вголос гукнув:

— Гребёнкин!

Усю війну пройшли разом. Гребінкін зараз старший лейтенант, на грудях орден та кілька медалей, це тобі не абищо!

— Да, Пётр Николаевич!

— Слушай, Иван, надо бы походить по городу, поискать здание для управления. Тут, главное, чтобы подвалы были хорошие. Ну, и ремонт минимальный. Ты ж понимаешь, начинать придётся с места в карьер.

— Да уж, Пётр Николаевич! Тут сейчас националисты начнут… И польские, и украинские… Да и диверсанты, небось, тоже нас вниманием не оставят.

— Вот-вот… И я об этом! А здания нет! А нет здания — нет центра по борьбе, нет базы.

— Да, конечно, Пётр Николаевич. Сейчас мы с хлопцами пошуруем. Не может быть, чтобы тут всё было разрушено напрочь, хотя городу досталось, тут не соврать.

Гребінкін узяв із собою двох автоматників, вони всілися в американський лендлізовський «джип» та поїхали підшукувати будівлю під управління НКВС. Наразі його тимчасово прилаштували в якійсь невеличкій будівлі, але працювати там не було ніякої можливості. Скоріше за все, це був пункт збору, а не будівля для розташування обласного управління внутрішніх справ. І головне, тут не було змоги утримувати заарештованих.