Читаем Переможців не судять полностью

Колір прапора нової влади викликав у пічника неприємне почуття. У нього склалося враження, що нічого не змінилося: у тої влади на прапорі кров, і в цієї. Прив’язавши конячку до якоїсь штахетини, станичний, глибоко зітхнувши, зайшов до будівлі. У дверях зіштовхнувся з Федьком Гіркою. Федька він знав давно. Знав, що той був членом ОУН, на дух не переносив ані москалів, ані жидів, ані ляхів, де міг, там робив їм шкоду, а, захмелівши, міг влаштувати і бійку. Бився завжди затято, до крові, міг копати навіть тих, хто валявся на землі.

— Хо! Василю! Слава Україні!

— Героям слава… Федьку, які тут новини? У нас у селі нікого, нічого, то я вирішив сюди навідатися.

— Зараз усе буде добре! Зараз наша влада! У нас тут шуцман… шуцвам… шуц… хрін його знає хто, зорганізовується. Словом, поліція. Ти ж Юрка Левковича знаєш? От він за начальника йде, зараз у обера сидить.

— Якого ще обера? Який ще шуцман?

— У обер-лейтенанта. Потрібно ж порядок наводити, щоб усяка наволоч нам жити не заважала… Ох, доберуся я до декого! Надовго запам’ятають Федька Гірку! — і він струснув гвинтівкою.

— Це що, вже і зброю видали? — запитав пічник.

— Та ні, то моя… Але, кажуть, що зброю дадуть. І набої також. Ну, добре, Василю, я пішов, бо жінка чекає з обідом. Борщ захолоне, а холодний борщ — ти ж знаєш… Тож наче і не борщ!

І він пішов, копнувши по дорозі руду кицьку, яка невчасно підкрутилася під ноги.

Чекати Левковича прийшлося недовго. Хвилин за п’ятнадцять на ґанок вийшов і Левкович.

— О! Василь! — він простягнув руку станичному, — гайда, я тебе з обер-лейтенантом познайомлю. Пане Штольц! Дозвольте? Вибачте, пане обер-лейтенант! Прошу вас… Це станичний… Тобто наш старший у сусідньому селі Стасові. Ось, прийшов… Василю, ти чого прийшов?

— Ну… — якось розгубився пічник.

І дійсно… Чекали, чекали на волю, воля прийшла, нікого над ними не залишилося, а він якогось біса пішов по нову неволю! Тьху ти!..

— По владу прийшов? Пане обер-лейтенанте, він файний хлопак…

— Что пришёл? — на ломаній російській запитав німець.

— Чуєш, Юрку, залиш нас наодинці.

— Чого?! — отетерів той від несподіванки, — оце ти мені кажеш? Я тобі, а ти…

— Weg![38]. — махнув німець Левковичу, а до пічника коротко промовив, — говорит…

— Я резидент розвідки ОУН по цьому району, — почав Василь, але німець української не розумів взагалі, і Василь мусив перейти на російську. Трохи поламавши собі з незвички язика, він таки пристосувався і як міг пояснив німцеві, хто він і навіщо приїхав. На його подив, на це повідомлення німець ніяк не відреагував:

— Карашо. Завтра приехать к вам.

На тому і розсталися, і пічник поїхав у Стасів. По дорозі він журно роздумував:

«Дивно якось усе… Працювали на німців, чекали на них… А вони? Поводяться, наче пани… А може, воно так і є? Хіба я пішов би лити свою кров за німців задарма? Ні. Я йшов, аби вони допомогли витурити совєтів. А вони? Невже воюють задля того, щоб дати нам волю? Щось не дуже схоже…»

Наступного дня біля хати, де раніш була сільрада, зупинилося авто. З нього вийшов учорашній обер-лейтенант, ще хтось, у цивільному, та водій. Він залишився біля машини, яку миттю обступили дітлахи. Обер-лейтенант, кидаючи навкруги байдужий погляд, пройшов до хати. На ґанок, назустріч оберу, вибіг пічник, за ним, не поспішаючи, вийшов кремезний Назар Глинський, з-за плеча якого визирав Микола Лисевич.

— Прошу пана Штольца до хати! — приязно запросив німця пічник.

Той, наче господар, штовхнув двері ногою і, трохи схиливши голову в низькому отворі, пройшов до кімнати. Роззирнувшись навкруги, наморщив носа, мабуть йому не сподобався запах, а може й ще щось, без запрошення сів за стіл та закинув ногу за ногу. Поруч з ним став той, у цивільному, якій виявився перекладачем. Німець почав щось казати німецькою, підкріплюючи слова помахами вказівного пальця, якій наставляв пічнику у груди, наче пістолет:

— Німеччина прийшла сюди назавжди. Ви повинні слухатися німецької влади, інакше будете суворо покарані. Із сьогоднішнього дня тут утворюється відділок поліції. Поліцейські будуть отримувати пайок та зброю. Головна умова — дисципліна, порядок, слухняність. За порушення — розстріл. Начальником поліції тимчасово призначаєтесь ви, — знову тицьнув пальцем у груди пічникові, вийняв із теки якісь папірці та простягнув новоспеченому начальнику поліції, — оце заповнити. На всіх, кого наберете у відділок, теж треба буде заповнити та привезти у Кулинці. Перше завдання: заарештувати усіх радянських активістів, жидів і циган та привезти їх у Кулинці. У машині гвинтівки та набої, — перекладач простягнув папірець, — тут треба розписатися про отримання зброї. Коли привезете заарештованих у Кулинці, здасте документи, — обер знову тицьнув пальцем у груди Василеві, потім піднявся зі стільця, — усе.

— Як? — здивувався пічник, — а як же село? Село ж без влади! Треба когось обрати війтом… Чи як там по-новому?

У Кулинцях своя влада, повітова, у нас своя, сільська… Чи не так? — звернувся він до односельців, які зацікавлено слухали розмову.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Три повести
Три повести

В книгу вошли три известные повести советского писателя Владимира Лидина, посвященные борьбе советского народа за свое будущее.Действие повести «Великий или Тихий» происходит в пору первой пятилетки, когда на Дальнем Востоке шла тяжелая, порой мучительная перестройка и молодым, свежим силам противостояла косность, неумение работать, а иногда и прямое сопротивление враждебных сил.Повесть «Большая река» посвящена проблеме поисков водоисточников в районе вечной мерзлоты. От решения этой проблемы в свое время зависела пропускная способность Великого Сибирского пути и обороноспособность Дальнего Востока. Судьба нанайского народа, который спасла от вымирания Октябрьская революция, мужественные характеры нанайцев, упорный труд советских изыскателей — все это составляет содержание повести «Большая река».В повести «Изгнание» — о борьбе советского народа против фашистских захватчиков — автор рассказывает о мужестве украинских шахтеров, уходивших в партизанские отряды, о подпольной работе в Харькове, прослеживает судьбы главных героев с первых дней войны до победы над врагом.

Владимир Германович Лидин

Проза о войне
Если кто меня слышит. Легенда крепости Бадабер
Если кто меня слышит. Легенда крепости Бадабер

В романе впервые представлена подробно выстроенная художественная версия малоизвестного, одновременно символического события последних лет советской эпохи — восстания наших и афганских военнопленных в апреле 1985 года в пакистанской крепости Бадабер. Впервые в отечественной беллетристике приоткрыт занавес таинственности над самой закрытой из советских спецслужб — Главным Разведывательным Управлением Генерального Штаба ВС СССР. Впервые рассказано об уникальном вузе страны, в советское время называвшемся Военным институтом иностранных языков. Впервые авторская версия описываемых событий исходит от профессиональных востоковедов-практиков, предложивших, в том числе, краткую «художественную энциклопедию» десятилетней афганской войны. Творческий союз писателя Андрея Константинова и журналиста Бориса Подопригоры впервые обрёл полноценное литературное значение после их совместного дебюта — военного романа «Рота». Только теперь правда участника чеченской войны дополнена правдой о войне афганской. Впервые военный роман побуждает осмыслить современные истоки нашего национального достоинства. «Если кто меня слышит» звучит как призыв его сохранить.

Андрей Константинов , Борис Александрович Подопригора , Борис Подопригора

Проза / Проза о войне / Военная проза