Переможців не судять

Дев’ятеро людей поспіхом спускалися крутими металевими сходами. У кожного було по два пістолети «ТТ», а двоє були озброєні важкими автоматами ППШ з круглими дисками, новинкою, зброєю, яку рахували в управлінні поштучно. У камеру зайти побоялися, тому відкрили «кормушку» та випустили половину диска, а це більше трьох десятків набоїв, навмання. Там людей було, як оселедців у бочці. Пхали їх у камери стільки, скільки влазило. Щоб поспати, вкладалися, наче шпроти у банках, а переверталися з боку на бік за командою, раз на годину. У такій тисняві кожна куля влучала у ціль. Ще не встигла затихнути луна від глухих пострілів, у камеру увірвалися шестеро з пістолетами і почали добивати тих, хто ще був живий. За десять хвилин усе було скінчено. У сусідніх камерах почули постріли, і там почався страшенний гармидер. Люди гримали у двері, кричали, молилися, плакали… Кожний по-всякому зустрічає свою смерть… Щоб попередити спроби блокувати «кормушки», а Скворцов передбачив і це, похапцем у кожну закинули по парі «лимонок». Двері добряче струсонуло, але міцний метал витримав. Поки люди відходили від страшних наслідків потужних вибухів у закритому просторі не дуже великих камер, відкривалася «кормушка», звучала черга з ППШ, а потім кілька чоловік добивали живих. За дві години усе було закінчено. Усі двері камер були розчахнуті, але виходити з них було нікому, жодної живої людини не залишилося, кожного здогнала куля… Жодної… І кров… Кров, паруючи у холодному, навіть влітку, підвалі, повільно натікала на підлогу, густіла та темніла на очах, збираючись у великі калюжі. Калюжі з’єднувались струмочками, перетворюючись на єдину велику калюжу, яка заполонила підлогу в усіх камерах.

— Мама моя дорогая… — пробурмотів Гребінкін, наче тільки зараз оцінивши, що вони накоїли.

— Известью бы надо… — неголосно сказал Скворцов.

— Кого? Зачем? — не зрозумів Гребінкін.

— Кого… Кого… Этих! — він мотнув головою у бік камер, — мы уйдём, тут через час родственники будут… Начнутся узнавания, крик… Шум… А так никто никого не узнает, и концы в воду! Озаботься, Гребенкин! Поищи известь, засыпь тут всё… Для дезинфекции, скажем так…

За кілька годин, трясучись у кузові полуторки, яка підстрибувала на бруківці, Гребінкін збив сургуч з пляшки горілки і майже усю, наче воду, її випив.

— Эй, ты чего?.. — тицьнув його кулаком у бік сусід, — озверел совсем? Командир увидит — шкуру спустит с живого…

— Отвали… Именно озверел… — Гребінкін голосно гикнув, — мне сейчас всё равно… По крови, как по воде… А?

У кабіні тієї ж полуторки їхав Скворцов. Він дивився на дорогу очима, які нічого не бачили. Капітан Вадіс, якому він доповів про виконання завдання, лише схвально кивнув головою і за мить забув про ту тисячу загублених душ. Він вже зайнявся іншими справами, але помітив, що Скворцов наче трохи не при собі, відклав в сторону папірець, який почав читати, і уважно глянув на нього.

— Пётр Николаевич! Не распускайтесь! Война! Вы понимаете? Война! А нас разве немцы жалеют?

— А разве в подвале были немцы?

— Пособники! Эти же ещё хуже! Немцы идут в открытую, а эти стреляют в спину! Да что я вам рассказываю? А то сами не знаете!

— Да знаю… Знаю… Но как-то не по себе… И не все же пособники…

— Скворцов! Поговори мне ещё! Доболтаешься! Я твоих слов не слышал, а ты их не говорил! Марш собираться! Через час выезжаем! Семью отправил?

— Да у меня одна жена… На втором месяце… Связистов еще вчера отправили.

I Скворцов важко зітхнув.

Різкий удар перервав його роздуми. Водій вдарив по гальмах і він в’їхав головою у лобове скло. Поруч з машиною виросла чорно-коричнева стіна, труснуло так, що, здалося, мало печінка не вилетіла з рота. Ще раз, тільки трохи далі… Ще! Низько, над самою дорогою, прямо на машину стрімко нісся літак. Під його крилами запалахкотіли жовті квіточки. Лобове скло розлетілося на друзки. Водія, який навіть не встиг зняти руки з керма, відкинуло назад. Скворцов мигцем побачив, що крупнокаліберною кулею водію знесло півголови. Не чекаючи, коли машина повністю зупиниться, він вивалився сторчголов з кабіни. Полуторка проїхала ще метрів з десять і зупинилася. Літак ще раз пронісся над машиною, обстрілюючи її з кулемета, але не поцілив. Хтось із бійців зістрибнув з машини й побіг кудись убік.

— Ложись, дурак! Ложись, мать твою… — загорлав Скворцов.

І той впав, наче підкошений, але якось неприродно. З кузова більш ніхто не вилазив. Вичекавши кілька хвилин, Скворцов підбіг до бійця, але той був убитий наповал кулею прямо у серце. Капітан кинувся до машини, вплигнув на колесо і глянув у кузов. Там, обличчям донизу, лежав Гребінкін.

— Иван! Иван!! Эх, Ванька…

У відповідь почулося невиразне мукання.

— Ванька! Ты живой?! Иван!!

Капітан одним рухом злетів у кузов і схопив за плечі Гребінкіна:

— Живой?! Гребенкин!!!

— Да пошел ты… Засранцы… Всех урою… Грххх…

В обличчя Скворцову вдарив густий запах горілки.