Портрет Доріана Ґрея (збірник)

Джек. Ні, таки мій. (Простягає руку до портсигару.) Ти сто разів бачив мене з ним, та й у всякому разі ніхто не давав тобі права читати, що там усередині написано. Вихованій людині не рекомендується читати написи на чужому портсигарі.

Елджернон. Всякі настанови про те, що комусь там годиться чи не годиться читати – це бредня. Людина повинна читати все. Більше половини сучасної культури ґрунтується на тому, чого не годиться читати.

Джек. Я знаю це і не збираюся сперечатись про сучасну культуру. Ця тема не для приватної розмови. Я тільки хочу, щоб мені повернули мій портсигар.

Елджернон. Добре, але це ж не твій портсигар, це подарунок якоїсь Сесілі, а ти сказав, що не знаєш особи з таким ім’ям.

Джек. Ну, як уже тебе це так цікавить, то в мене є тітонька на ім’я Сесілі.

Елджернон. Тітонька!

Джек. Атож. Чарівна така бабця. Вона мешкає в Танбридж Велсі.[197] Так що давай сюди портсигар, Елджі.

Елджернон (відступаючи за канапу). Але чому вона називає себе маленькою Сесілі, якщо вона твоя тітонька й мешкає в Танбридж Велсі? (Читає.) «Від маленької Сесілі з найніжнішою любов’ю…»

Джек (підступивши до канапи і спираючись на неї коліном). Мій любий, що тут такого дивного? Одні тітоньки великі на зріст, інші маленькі. Це така справа, що вже кожна з них сама може вирішувати, якою їй бути. Тобі здається, що кожній тітоньці неодмінно треба бути схожою на ту, яку ти маєш! Це абсурд! Давай сюди портсигар, та й по-всьому. (Наближається до Елджернона.)

Елджернон. Воно то так, але чому твоя тітонька називає тебе своїм дядечком? «Від маленької Сесілі з найніжнішою любов’ю – моєму дорогому дядечкові Джеку». Я не заперечую, що тітонька може бути собі «маленькою», але чому тітонька, хоч би яка вона зростом, повинна називати власного небожа дядечком – мені в голові не вкладається. Та й твоє ім’я зовсім не Джек, а Ернест.

Джек. Не Ернест, а Джек.

Елджернон. Однак ти завжди казав мені, що тебе звуть Ернестом! Я відрекомендовував тебе всім як Ернеста. Ти озивався на ім’я Ернест. І виглядом ти такий поважний, яким і має бути Ернест. Тобі це ім’я личить, як нікому на світі. Безглуздо заперечувати, що Ернест не твоє ім’я. Воно стоїть на твоїх візитках. Ось одна з них. (Витягає візитну картку з портсигару.) «Містер Ернест Ворзінґ, помешкання Б-4, Олбені, Захід». Я збережу її як доказ, що твоє ім’я таки Ернест, якщо ти ще колись надумаєш заперечувати це мені, або Ґвендолен, або ще комусь. (Ховає візитку в кишеню.)

Джек. Ну якщо вже ти так хочеш, то моє ім’я – Ернест у Лондоні й Джек на провінції, а портсигар мені подарували на провінції.

Елджернон. Але все-таки це не прояснює того, чому твоя маленька тітонька Сесілі, що мешкає в Танбридж Велсі, називає тебе дорогим дядечком. Облиш це грання, любий братчику, – викладайся краще до кінця.

Джек. Мій любий Елджі, логіка в тебе чисто мов у того дантиста. Це вкрай вульгарно – говорити, як дантист, коли ти хтось інший. Цим ти вводиш людей в оману.

Елджернон. Але ж дантисти саме це завше й роблять. Годі вже крутить хвостом. Я мушу знати, що воно й до чого. Правду кажучи, я вже давно підозрював, що ти затятий потайний банберист, а тепер уже й упевнився в цьому.

Джек. Банберист? А що це за словечко?

Елджернон. Я тобі розтлумачу сенс цього поняття, як тільки почую від тебе, чому ти Ернест у Лондоні й Джек на провінції.

Джек. Добре, але спершу віддай мені портсигар.

Елджернон. На. (Віддає Джекові портсигар.) Тепер викладай своє пояснення – так, щоб воно виглядало якомога більш неправдоподібно. (Сідає на канапу.)

Джек. Любий мій, в моєму поясненні нема нічого неправдоподібного. Все це зовсім ординарно. Покійний містер Томас Кард’ю, що за досить своєрідних обставин усиновив мене ще зовсім малюком, залишив мені у спадок ті гроші, які я маю, у своєму заповіті й зобов’язав мене бути опікуном його онуки, міс Сесілі Кард’ю. Сесілі, що з поваги називає мене своїм дядечком – чого ти, здається, не годен оцінити, – живе в моїй оселі на провінції під доглядом чарівної гувернантки міс Призм.

Елджернон. А чи не можна поцікавитись, де ця твоя оселя?

Джек. Тобі це знати ні до чого, друзяко. Тебе туди ніхто не запрошує… В усякому разі, вона не в Шропширі.

Елджернон. Я так і думав, мій любий! Я бо двічі банберував по всьому Шропширі. Але все-таки чому ти Ернест у Лондоні й Джек на провінції?

Джек. Мій любий Елджі, я не зовсім певен, чи ти зможеш зрозуміти реальні мої мотиви. Ти для цього надто мало поважний. Коли людина виступає в ролі опікуна, їй доводиться розмірковувати про все у високоморальному дусі. Це стає її обов’язком. А оскільки високоморальний дух не сприяє ані здоров’ю, ані добробуту цієї людини, то вибираючись у Лондон, вона мусить вдавати, ніби їде до свого молодшого брата на ім’я Ернест, що мешкає в Олбені й раз-у-раз потрапляє в різні халепи. Оце тобі й уся правда, щира правда.