Презентация PowerPoint

Ширина ріки досягала тут шістдесятьох — сімдесятьох футів, а глибина — шести. Інженер помітив, що в ріку впадають численні притоки, роблячи її повноводнішою, але що всі ці річечки несуднохідні. Ліс же, названий поселенцями лісом Жакамара, а також лісом Далекого Заходу, тягся далі, і здавалося, йому немає кінця. Але ні в хащі, ні біля берега ріки ніщо не свідчило про присутність людини. Мандрівники пе знайшли ніяких слідів, які б доводили, що тут є люди, і було зрозуміло, що сокира ще не торкнулася дерев, мисливський ніж ще не розсікав ліан, які перекинулися зі стовбура на стовбур, серед непрохідного чагарнику і високих трав. І якщо жертви катастрофи і висадилися на острові, то, мабуть, знайшли притулок де-иебудь на березі, біля самого моря, а не тут, у непрохідних заростях.

Тому-то інженер і квапив товаришів, — він поспішав дістатися до західного берега острова Лінкольна, який за його розрахунками знаходився иа відстані ие менше п’яти миль. Вони знову вирушили в дорогу, і хоча їм здавалося, що русло ріки веде їх пе до берега, а скоріше до гори Франкліна, все-таки вирішили плисти доти, доки під днищем піроги «вистачатиме води, — так зберігалися сили і вигравався час; якби вони пішли лісом, їм довелося б прокладати дорогу сокирою.

Але незабаром течія перестала допомагати їм, можливо, тому, що послабшав приплив — дійсно, у цю годину випадало початися відливу, — а можливо, тому, що приплив не відчувався на такій відстані від гирла ріки Віддяки. Довелося взятися за весла. Наб і Герберт сіли на банку, Пенкроф — за кормове весло, що служило кермом, — і пірога знову поплила вгору за течією.

Чим далі плили вони до лісів Далекого Заходу, тим рідше ставав ліс. Дерева росли не так густо і навіть подекуди стояли поодинці. Але саме достатня кількість землі, світла й повітря сприяли тому, що вони розрослися на привіллі і виглядали чудово.

Які розкішні представники рослинного світу зустрічаються в цих широтах! Подивившись на них, ботанік без вагання визначив би, па якій паралелі лежить острів Лінкольна.

— Евкаліпти! — крикнув Герберт.

І дійсно, то були величні дерева, останні велетні субтропічної зони, родичі евкаліптів Австралії і Нової Зеландії, які лежать на тій же широті, що й острів Лінкольна. Деякі з них виросли на двісті футів. Окружність стовбура досягала біля основи двадцять футів, а кора, по якій стікала запашна смола, була завтовпіки п’ять дюймів. Немає иа світі нічого чудеснішого і своєріднішого цих величезних дерев із сімейства миртових, листя яких повернене ребром до світла і не загороджує сонячних променів, що доходять до самої землі!

Біля підніжжя евкаліптів землю покривала соковита трава, з неї зграями вилітали малесенькі пташки, переливаючись у зблисках сонячного проміння, як крилаті рубіни.

— Оце так дерева! — вигукнув Наб. — Тільки чи є від них пуття?

— О! Видно, бувають па світі велетні дерева, як і велетні люди! — підхопив Пенкроф. — їх тільки па ярмарку показувати, — яка ще від них користь!

— Думаю, що ви помиляєтеся, Пенкрофе, — заперечив Гедеон Спілет, — евкаліпт починають застосовувати — і досить успішно: з нього майструють красиві столярні вироби.

— Крім того, — додав Герберт, — евкаліпти належать до групи, у якій є безліч корисних видів: фейхоа, що дає плоди — фейхоа; гвоздикове дерево, із квітів якого готують прянощі; гранатове, що дає гранати; «eugeшa саиІШога», з плодів якої виходить цілком пристойне вино; мирт «ugni», його сік — смачний алкогольний напій; мирт «caryophyllus» — з його кори добувається чудова кориця; «eugenia pimenta» дає ямайський стручковий перець; мирт звичайний; ягоди якого заміняють перець; «eucalyptus robusta», з якого добувається дуже смачна манна; «eucalyptus Gunei», з його соку, що перебродив, готують пиво; нарешті, дерева, відомі за назвою «дерева життя», або «залізні дерева», що належать до того ж сімейства миртових, яке нараховує сорок шість родів і тисячу триста видів.

Юнака ие перебивали, і він з наснагою дав цей урок ботаніки. Сайрес Сміт слухав його з посмішкою, а Пенкроф з гордістю, що пе піддається опису.

— Молодець, Герберте, — сказав моряк, — але готовий побитися об заставу: усі корисні рослини, перелічені тобою, не такі велетні, як ось ці!

— Справді, Пенкрофе.

— Виходить, правда иа моєму боці, — зауважив моряк, — велетні нікуди не годяться!

— Ви помиляєтеся, Пенкрофе, — сказав інженер, — саме ці гігантські евкаліпти, під якими ми розташувалися, корисні багато для чого.

— Для чого ж?

— Для оздоровлення краю, де вони ростуть. Чи знаєте ви, як їх називають в Австралії і Новій Зеландії?

— Ні, містере Сайрес.

— їх називають «гонителями лихоманки».

— Вони виганяють лихоманку?

— Ні, вберігають від неї.

— Так. Записую, — зауважив журналіст.