Презентация PowerPoint

— Записуйте, люб’язний Спілете, — доведено, що евкаліпти оздоровлюють місцевість. Це благотворний засіб, даний самою природою, випробуваний на півдні Європи й у Північній Африці, де ґрунт надзвичайно болотистий, — і що ж? Стан здоров’я місцевих жителів потроху поліпшувався. У районах, покритих лісами евкаліптів, не зустрічається перемежованої лихоманки. Факт цей уже не підлягає сумнівам, що дуже приємно і для нас, поселенців острова Лінкольна.

— Ну й острів! Благословенна земля — наш острів! — вигукнув Пенкроф. — Говорю вам — на ньому все є, чого побажаєш... от тільки якби...

— І це з’явиться, Пенкрофе, і його відшукаємо, — сказав інженер, — але час у дорогу, будемо плисти доти, доки ріка не обміліє.

Отже, мандрівники продовжували досліджувати край. Вони пропливли ще милі дві серед евкаліптів, що в цій частині острова піднімалися над всіма іншими деревами: Неозорі евкаліптові ліси тяглися по обидва боки ріки Віддяки, що зміїлася між крутими зеленими берегами. Місцями русло заросло високими травами, з води виступали гострі скелі, що ускладнювало плавання. Гребти ставало все важче, і Пенкрофу довелося відштовхуватися жердиною. Вони помітили, що вода в ріці поступово спадає і невдовзі доведеться зупинитися через мілководдя. Вже сонце схилялося до обрію і на землю лягали довгі тіні дерев. Сайрес Сміт, розуміючи, що засвітла їм ие дістатися до західного берега острова, вирішив розташуватися на нічліг у тому місці, де мілководдя змусить їх перервати плавання. Він думав, що до морського берега залишалося ще п’ять-шість миль, — відстань занадто велика, не варто було долати її вночі, особливо в цих невідомих лісах.

Човен плив вгору за течією, серед лісу, який значно густішав, здавалося, що в ньому і звірини водилося більше, тому що моряк, якщо зір його не обманював, бачив, як зграї мавп, сновигали між деревами. Часом то одна, то інша зупинялася неподалік від човна і дивилася па мандрівників без будь-якого страху, начебто бачила людей вперше і ще не знала, що їх варто боятися. Вони могли легко перестріляти мавп, але Сайрес Сміт запротестував проти безглуздого знищення тварин, хоча це й спокушало завзятого мисливця Пенкрофа. Та й стрілянина виглядала нерозсудливо, тому що сильні й надзвичайно прудкі мавпи в люті страшні, тож краще їх не дратувати.

Правда, моряк дивився па мавпу з чисто кулінарної точки зору; і справді, м’ясо цих травоїдних тварин чудове. Але мандрівники не’мали потреби в їстівних припасах і не хотіли марно витрачати патрони.

Час наближався до четвертої години пополудні; плисти рікою Віддяки ставало все важче, тому що водорості та каміння перепиняли шлях. Береги піднімалися все вище: ріка зміїлася між першими відрогами гори Франкліна. Очевидно, її витоки знаходилися неподалік, вони живилися водами, що біжать з південних схилів гори.

— І чверті години не мине, як нам доведеться зупинитися, містере Сайрес.

— Ну що ж, і зупинимося, Пепкрофе, розташуємося на нічліг.

— Чи далеко ми відплили від Гранітного палацу? — поцікавився Герберт.

— Та миль сім, — відповів інженер, — але я беру до уваги повороти ріки, через них ми відхилилися на північний захід.

— Попливемо далі? — запитав журналіст.

— Так, поки це можливо, — відповів Сайрес Сміт, — завтра иа світанку висадимося з човна, сподіваюся, години за дві дістанемося до узбережжя і за день зможемо дослідити прибережну смугу.

— Вперед! — крикнув Пенкроф.

Але незабаром човен почав зачіпати кам’янисте дно ріки, ширина якої в цьому місці не сягала і двадцяти футів. Густа зелень аркою перекидалася над рікою й огортала її напівтемрявою. Досить чітко чувся шум водоспаду, і це свідчило про те, що неподалік звідси, вгору за течією знаходиться природна гребля.

І дійсно, за поворотом ріки мандрівники крізь дерева побачили невеликий водоспад. Човен вдарився об дно, а за кілька хвилин його прив’язали до стовбура дерева па правому березі.

Було близько п’ятої години. Останні промені сонця, що заходить, проникали крізь густе листя дерев, переломлюючись в струменях води, і дрібні бризки, розлітаючись віялом, іскрилися всіма барвами веселки. А далі ріка Віддяки губилася в лісових заростях — там, де ховалися її витоки. Річечки, що впадали в неї на всьому протязі, перетворювали її ближче до гирла на справжню ріку, — тут же вона була прозорим дрібним струмком.

У цьому чарівному куточку мандрівники і розташувалися на нічліг. Вони розвантажили човен, розпалили багаття і приготували вечерю в невеликому гайку кропив’яних дерев, у гілках яких Сайрес Сміт і його товариші могли в разі потреби знайти притулок на иіч.