- В Їндржиховім Градці, - відізвався Швейк, - був колись ковбасник Йозеф Лінек. У нього на полиці стояли дві коробки. В одній була мішанина усіляких приправ, яку він додавав до ліверних ковбасок і кров’янок, в другій - порошок від паразитів, бо ковбасник вже кілька разів переконався, що його покупці разом з ковбасами хрумкають то блощиць, то прусаків. Щодо блощиць, то вони, завжди казав ковбасник, мають присмак гіркого мигдалю, який кладуть до кексу, а ось прусаки в ковбасах смердять, як стара спліснявіла біблія. Тому він завжди приділяв багато уваги чистоті і порядку у своїй ковбасярні і всюди сипав той порошок від паразитів. Якось одного разу готував він кров’яну ковбасу і як на гріх мав саме на той час нежить. Вхопив він ту коробку з порошком від паразитів і всипав у фарш. Так щоб ви знали, з того часу в Їндржиховому Градці за кров’яними ковбасками ходили тільки до Лінека, люди просто юрбою валили до його крамниці, а він був людиною розумною і здогадався, що уся справа в тому порошку від паразитів і від цього часу почав замовляти цілі ящики того порошку, заздалегідь попросивши фірму, у якої той товар купувався, писати на ящиках: «Індійські прянощі». Це була його таємниця, і з нею він зійшов у могилу. А найцікавіше було ось що: з тих домів, які купували у нього ковбаски, повтікали геть усі прусаки і блошиці. Відтоді Їндржихів Градець належить до найчистіших міст в усій Чехії.
- Ти вже скінчив? - спитав волонтер Марек. Він, мабуть, також хотів втрутитися в розмову.
- Про це я вже скінчив, - відповів Швейк, - але подібний випадок стався у Бескидах. Та про нього я вам розповім, аж коли підемо в бій.
Волонтер Марек почав:
- Кухарське мистецтво найкраще пізнається під час війни, особливо на фронті. Я дозволю собі зробити невеличке порівняння. У мирні часи ми читали і чули про так звані льодові юшки, тобто про юшки, до яких додають лід. Це улюблена страва в Північній Німеччині, Данії і Швеції. Але ось прийшла війна, і цієї зими в Карпатах солдати мали стільки мерзлої юшки, що вони її навіть і не їли. А прецінь це ж делікатес.
- Мерзлий ґуляш ще так-сяк можна їсти, - зауважив фельдфебель Ванєк, - але не більше тижня. Через цей ґуляш наша дев’ята рота залишила позиції.
- Ще в мирний час, - з незвичайною для нього серйозністю сказав Швейк, - уся військова служба оберталася навколо кухні і навколо всіляких страв. Був у нас у Будейовіцах оберлейтенант Закрейс. Він весь час огинався навколо офіцерської кухні, а коли якийсь вояка бувало щось встругне, він ставив його струнко і починав: «Якщо, гультяю, це ще раз повториться, я з твоєї пики зроблю ромштекс, розтовчу тебе на картопляне пюре, а потім тебе ж цим нагодую. Полізуть з тебе гусячі тельбухи з рисом, ти будеш схожий на нашпіґованого зайця на жаровні. Ось бачиш, мусиш виправитись, якщо не хочеш, аби люди думали, що я з тебе зробив фаршировану печеню з капустою».
Дальша лекція і цікава розмова про використання меню у вихованні солдатів перед війною були перервані страшенним галасом нагорі, де скінчився святковий обід. Із хаотичної мішанини голосів виділявся крик кадета Біґлера:
- Солдат повинен ще в мирний час знати, чого вимагає війна, а під час війни не забувати того, чого навчився на учбовому плацу.
Потім почулось сопіння поручника Дуба:
- Прошу констатувати, мене вже втретє ображають.
Нагорі діялись великі справи.
Поручника Дуба, який плекав вже відомі інтриганські наміри щодо кадета Біґлера і саме тому потягнув його до батальйонного командира, офіцери зустріли неймовірним ревом. Жидівська горілка діяла на всіх знаменито.
Перебиваючи один одного, вони кричали, як скажені, натякаючи на кавалерійське мистецтво поручника Дуба: «Без конюха ні кроку!», «Наполоханий мустанґ!», «Як довго ви, колеґо, перебували серед ковбоїв на дикому заході!», «Цирковий наїзник!», «Улюбленець публіки, король манежу!».
Капітан Заґнер швидко налив Дубові чарку проклятої горілки, і ображений поручник сів за стіл. Він підсунув старе розбите крісло до надпоручника Лукаша, який привітав Дуба співчутливими словами:
- Ми вже, друже, все з’їли.
На смутну постать кадета Біґлера ніхто не звертав уваги, не дивлячись на те, що він згідно з приписами офіційно доповів про себе капітанові Заґнеру та іншим офіцерам навколо столу, повторюючи кілька разів підряд:
- Кадет Біґлер прибув до штабу батальйону.
Біґлер взяв собі повну склянку, сів скромно біля вікна і чекав на відповідну хвилину, щоб пустити у повітря феєрверк деяких відомостей, вичитаних ним із підручників.
Поручник Дуб, якому та жахлива смага вдарила в голову, стукав пальцем по столу і ні з того ні з сього звернувся до капітана Заґнера:
- Ми з окружним старостою завжди, бувало, говорили: «Патріотизм, почуття обов’язку, самозречення - це найкраща зброя на війні». Нагадую вам про це саме сьогодні, коли наші війська вже ось-ось перейдуть кордони.