Пригоди бравого вояки Швейка

До цих слів продиктував уже хворий Ярослав Гашек «Пригоди бравого вояки Швейка під час світової війни». 3 січня 1923 року смерть навіки замкнула його уста і не дала скінчити один з найвидатніших і найпопулярніших романів, написаних після Першої світової війни.

ДОДАТОК

Ви, шановні читачі, перегорнули останню сторінку всесвітньо відомого роману Ярослава Гашека «Пригоди бравого вояки Швейка у світовій війні», що його письменник не встиг докінчити. Видавництво «Кальварія» вирішило надрукувати «закінчення» цього твору, написане приятелем Я. Гашека, чеським письменником Карелом Ванєком і, таким чином, поставити крапку у пригодах Йозефа Швейка в часи Першої світової війни.

Карел Ванєк

* * *

Кадет Біґлер відізвався негайно з-під вікна:

- Перехід границь великої держави є завжди дуже поважною операцією. В часі мого останнього побуту у холеричній лічниці я студіював й устійнив понад усякий сумнів, що на відтинку, який тепер саме займаємо, маємо проти себе трикутник російських твердинь: Луцьк, Дубно, Рівне. Будемо мати до діла не тільки з піхотою в стрілецьких ровах і малокалібровою артилерією. Підемо, мої панове, на форти, на бетонові бльокгавзи, буде нас пражити фортечна артилерія. А це вже щось гірше, як польова боротьба. Головне завдання припаде нашій артилерії. Вона мусить зробити з російських фортів решето, ми вліземо в ті дірки, мов оси, і тоді на баґнети: Гурра! Гурра!

Кадет Біґлер був вже п’яненький і здобуття російських твердинь уявляв собі як щось дуже легке…

- Повна рація, - відізвався лейтенант Дуб, якому горілка теж уже підійшла була до чубка. - Повна рація. Але само здобуття і вдержання ворожих твердинь мусить стати ділом піхоти. Вона мусить бути відважна і геройська. Піхота мусить мати ідею, а цією ідеєю є патріотизм, любов до найяснішого нашого монарха і його родини, журба за добро держави. Цих чеснот нашій геройській армії не бракує, тому мусимо виграти! Бо війну виграє ідея, ідея і ще раз ідея! Таку саму думку висказував ще перед війною наш староста в частеньких балачках зі мною. Панове товариші! Чи ви здаєте собі гаразд справу з того, яка це є велика сила, коли до бою йдеться з ідеєю? Думаю, що не потребую вам цього точніше з’ясовувати.

Лейтенант Дуб розглянувся побідно довкруги і в тій хвилі йому здавалося, що він є наче сам горбатенький австрійський князь Євген Сабавдський, який завжди говорив: щоб виграти війну, потрібно на те - грошей, грошей і ще раз грошей.

Капітан Заґнер якось бездушно і тупо глядів в один кут кімнати, начеб у ньому чогось шукав, а оберлейтенант Лукаш обрізував собі ножиком нігті.

Дуб став говорити дальше:

- Найважнішу ролю в життю вояків грає виховання. А цим вихованням займаємося ми, професори, в школі. Так. Професори, професори і ще раз професори є тими, що будують за мирного часу підвалини вояцького духа.

Лейтенант Дуб налляв собі свіжу склянку жовтої горілки і душком вихилив.

Кадет Біґлер сидів дальше при вікні і робив ідіотичну міну.

Капітан Заґнер двигнувся з трудом з крісла і поплентався хитким кроком надвір. Інші старшини поклали голови на стіл і небаром почали вже хропіти. Тільки один Дуб обертав дальше п’яним язиком:

- Усе за цісаря! Усі за цісаря! Усе для дитини. Ми професори це знаємо! Хай живе армія. Усе для дитини! Нема нічого вищого від професора і дитини! Професор це ідея, ідея це професор! Без ідеї нема професора, без професора нема ідеї, мої панове! Там де професор - там ідея, де ідея - там професор!

Тут лейтенант Дуб налляв собі ще одну склянку жидівського «коньяку» і патякав дальше:

- Без професора нема… склянки, без склянки нема професора… Хай живе Австрія… Колиб її не було, треба було б її створити, як сказав один професор… Хай живе професор наш найясніший пан Франц Йосиф і його ідея… Без склянки нема професора, без професора…

Не встиг вже докінчити того речення і звалився з крісла під стіл. Під столом ще пробурмотів:

- Де професор - там ідея… ідея… наш найясніший…

Тим часом капітан Заґнер знов повернувся до їдальні і наливав собі в склянку жидівського коньяку. За ним влетів до їдальні заляканий кухар Юрайда і голосив:

- Слухняно голошу, пане капітане, ви наказали мені зробити сальцесон, отже я зробив його і заніс до пивниці, щоби вистиг. Під ним була дощинка, а на ньому також дощинка і чималий камінець, щоби сальцесон спрасувався. Так воно все робиться. Але чура пана оберлейтенанта Лукаша Балоун підглянув як я це все робив, закрався до пивниці і з’їв усе до чиста, навіть з нитками. Не чекав навіть аж вистигне. Отже, служняно голошу, пане капітане, того сальцесону вже не дістанете, бо його вже нема. Так є! Я тому не винен.

Капітан Заґнер, який чув вже від Лукаша про пажерливість Балоуна, потермосив за рам’я дрімаючого оберлейтенанта і сказав крізь сміх: