Руйнівниця фортець

В результаті її розум був у жахливому сум’ятті, і дівчина не знала, що з цим робити. Їй хотілося, щоб поруч був Еркісія, який, навіть коли не міг їй допомогти чи пояснити, що відбувається, його стоїцизм заспокоював її вже своєю присутністю. Але вона не могла ховатися в наметі вічно. Переступаючи поріг притулку юних герцогів, вона чекала гірких вимовок або ображеного мовчання. Однак, їй прийшлося здивуватися.

– Катаріна! – радісно вигукнув Руперт, побачивши її.

Карл Людвіг вторував йому. Вони обоє підійшли до дівчини й обережно підвели її до розкладного великого крісла біля столу, за яким щойно вечеряли.

– У тебе все гаразд? Як ти себе почуваєшся? Може тобі щось потрібно, ми можемо тобі якось допомогти?– питали вони навмання, абсолютно не звертаючи уваги на те, що в наметі був ще один чоловік, невідомий Катаріні, і який зараз тримався на узбіччі.

– Ні… Ні, Руперт, не треба давати мені ковдру… Так, усе гаразд, – нарешті видавила вона з себе, трохи ошелешена. – Ви… не сердитесь на мене?

Брати переглянулися. Вони одразу зрозуміли, що вона мала на увазі — важко було не помітити, що під час битви вона поводилася як божевільна. Разом, однак, вони дійшли висновку, що не збираються дивитися в рот дарованому коню. І меланхолійний, спокійний Карл Людвіг, і запальний, вічно поспішаючий Руперт прекрасно усвідомлювали, що вигоди від цього союзу для них зараз набагато більші, ніж для дівчини, і ні в якому разі не збиралися скаржитися на це. Тринадцять років тому могутній імперській армії, щоб захопити майже незахищений Гейдельберг знадобилося майже три місяці. Три роки тривала облога Франкенталя. Тим часом вони протягом чотирьох днів зайняли дві добре укріплені, готові до оборони фортеці, а в списку було ще з десяток. Тож у них не було причин наражати Катаріну, їхню суперзброю, на неприязнь до них. Тому вони разом вирішили, що найкращою стратегією було б зробити вигляд, що нічого дивного не сталося.

– Звичайно ж, ні, – відповів Карл Людвіг. – Завдяки тобі, місто здалося. Чому ми повинні сердитися?

Дівчина кивнула, все ще трохи приголомшена виразами співчуття та занепокоєння.

– Бій після цього пройшов добре? - нарешті запитала вона.

– Абсолютно, – запевнив старший герцог. – Ти залишила величезну діру в обороні, ми без проблем взяли мури. Так, деякі солдати загинули під надбрамною вежею, яка завалилася, але все одно - набагато менше, ніж знадобилося б для її штурму. Більшість захисників здалися, коли побачили, як ми входимо в місто.

– А домініканець?

– Він втік, – сумно сказав Руперт. – Після твого... вибуху він зник, як сон. Ми не змогли ні в кого дізнатися, куди він подівся. Але, добре... Князь, чи можна запитати?

На цих словах дивний чоловік, який доти скромно й непомітно ховався в тіні, підійшов до столу й глибоко вклонився Катаріні.

– Генріх третій фон Ройсс, до послуг ясновельможної пані, – представився він.

– Kатаріна Амалія фон Бессерер цу Талфінген, – рефлекторно відповіла дівчина. Вона запитально подивилася на Карла Людвіга, який відкашлявся.

– Князь фон Ройсс, – відповів він на запитання, яке і не прозвучало, – наш полонений. Він керував обороною міста та потрапив у полон після героїчного бою. Збираємося отримати за нього викуп. Ми щойно вечеряли разом, як ви бачите, і сподіваємося, що ви приєднаєтеся до нас.

Катаріна не здивувалася. Ройсси були стародавньою тюрінгською родиною, відомою своєю фанатичною відданістю імперії. Вони стали предметом багатьох жартів, тому що мали звичку. Їхнім благодійником був Генріх IV з Салицької династії, який надав їм землі та титули на початку середньовіччя. На знак подяки Ройсси традиційно називали всіх нащадків чоловічої статі Генріхами - і, що найгірше, вони фактично дотримувалися цієї традиції вже шістсот років. Це призводило до протокольних проблем, тому що траплялося, що по Німеччині водночас кочували кілька, а то й кілька десятків Генріхів, уроджених Ройссів. Щоб полегшити життя собі та оточуючим, у родині здавна існували певні правила щодо нумерації прізвищ – кожні сто років "лічильник" Генріхів повертався до нуля, і їм знову присвоювали порядкові номери, починаючи з одиниці – отже, Генріх третій, напевно, народився незабаром після 1600 року. Проте Катаріна знала, що його дід чи прадід міг носити горде число тридцять або навіть більше. Через цю незручну ситуацію Ройсси також мали унікальний привілей ще за життя розглядати свій "номер" як частину власного імені.

В’язнів нижчого рангу, звісно, ​​тримали в таборі разом із солдатами, але князь крові та рейху був зовсім іншою справою — він був рівний за аристократичним рангом Віттельсбахам і навіть вище Катаріни. Тому не дивно, що брати запросили його в "полон" на кращих умовах, ніж інших. Вимагати викуп за високопоставлених в'язнів було звичайною практикою, і жодному поважаючому себе аристократу не прийшло б в голову втекти в цій ситуації - якщо він чесно ручається за себе, то повинен чекати, поки за нього пришлють гроші, або ж коли його "доглядач" дозволить йому йти.