Руйнівниця фортець

Коли він піднявся на пагорб добре втоптаною дорогою, то побачив, що його прибуття, здається, нікого не хвилює. Брама монастиря була відкрита, тож він увійшов і побачив, що всередині досить хаотично готуються до переїзду, або, прямо кажучи, втечі. Єзуїти, які пообіцяли боротися з єрессю будь-якими засобами, не мали високого рейтингу серед протестантів, тож, мабуть, після того, як лютерани прийшли до влади, настоятелю було наказано шукати більш дружні землі. Тепер монахи в чорному одязі бігали по всьому подвір'ю, пакували речі ордену в скрині й мішки й вантажили їх на підготовлені вози. Їх супроводжувала натовп прихожан, які допомагали в роботі. Еркісія запитав одного з братів про настоятеля – той, розгубившись, відправив його до капітулу. Він не потурбувався вказати напрямок, тому що капітул у середньовічних монастирях майже завжди розташовувався у східному крилі, і в цьому випадку теж так і було.

І справді в капітулі він відразу знайшов дуже високого, смаглого італійця, який давав вказівки братам, які оточували його зліва і справа. Еркісія трохи почекав, доки у чоловіка з'явиться перерва в роботі, а потім звернувся до нього:

– Laudetur Iesus Christus, брате.

– Nunc et in aeternum, амінь, – відповів той. У нього було високе гладке чоло та довгасте обличчя, що свідчило про його шляхетне походження. - Хто ти? – продовжив він латиною, бо так було в звичаї чужих собі духовних осіб.

– Я Петро, ​​я один із братів-міноритів. Прибуваю інкогніто з Гейдельберга, де єретики намагаються знайти привід, щоб напасти на вас. Вони вирішили напасти на вашого повноважного представника, коли той з'явиться у місті, і змусити його збрехати, що ви приносите дітей у жертву. Тому я хотів би його попередити.

– Дякую за турботу, але, як бачите, – єзуїт показав на монастирський двір, – завтра нас уже не буде.

– Але ж повноважний…

– Уповноваженого теж не буде, його навіть зараз немає. Чи можу я ще чимось допомогти братові? Як бачите, я дуже зайнятий.

Еркісія втратив холоднокровність. Він думав, що знайшов ідеальний привід поговорити зі світським представником монастиря, але потрапив у пастку власної хитрості, бо не знав, як з неї вибратися.

– Мені б дуже хотілося з ним поговорити… Я переживаю за нього, – незграбно продовжив він.

– А я справді не знаю, де він, – нетерпляче сказав єзуїт. – Я відправив його назад до міста, щойно з єпископства надійшов наказ вирушати.

– Чи може мій брат підказати, як його знайти?

– Нормально, за іменем, – розлютився той і, побачивши, що Еркісія дедалі більше плутається, набрав підозр. – Бо брат, мабуть, знає ім'я нашого повноважного представника?

– Я прибуваю здалека…

– Тобто єретики в місті хочуть напасти на нього, але навіть не знають його імені? І звідки ти так добре знаєш протестантські плани?

Еркісія вважав себе обізнаною та досить хитрою людиною, але, тим не менше, все своє життя він був ченцем. Спійманий на брехні іншим священнослужителем, він зовсім розгубився і не знав, що сказати. Той терпляче чекав. Іспанець нарешті вирішив просто сказати правду.

– Насправді… Вибач, брате, бо я збрехав… Я домініканець і виконую дуже важливу місію інкогніто. Я намагаюся зв’язатися з Іоганном Коппенштайном і думаю, що ваш повноважний представник...

– А що ви хочете від преподобного Коппенштайна? – єзуїт набрав ще більшої підозри.

– Він у небезпеці…

– А я маю надати інформацію якомусь приблуді нізвідки, який бреше мені з самого початку, міняє ордени, як рукавички, і навіть не має доказів, хто він такий? Геть звідси! – розлючений чернець показав на двері. – і швидко, бо натравлю костельних! І будь радий, що я зайнятий чимось іншим, шахрай!

Іспанець розгубився і почервонів. Він не мав уявлення, як буде вибиратися з цієї ситуації, тому розвернувся на місці, не сказавши жодного слова, і втік ні з чим. Він швидко відв’язав коня від конов'язі й поїхав геть, переслідуваний непривітними поглядами монахів, які чули його сварку з настоятелем. На зворотному шляху він нічого не надумав. Завдяки своїй незграбності та скрупульозності він не тільки нічого не домігся, але й накликав на себе підозру. — "Пиха, Домінік, пиха!" – подумав він. Коли іспанець ще був у монастирі, віра в божественний обов’язок допомагала йому зосередитися на своїх недоліках і якось їх усувати. Тепер, залишений напризволяще, він міг лише спостерігати, як вади характеру в його душі лише множаться. Щоб заспокоїтися, він почав молитися – те, що він залишив орден, не означало, що він перестав вірити.

Його молитву перервало кінське пирхання. Тварина зупинилася, тому що шлях перегородили четверо лиходіїв, що вийшли з кущів над Неккаром. Еркісія впізнав їх одразу – це були костельні з ордену, озброєні мотиками та палицями. Їм довелося обігнати його якимось відомим їм коротким шляхом, що не було проблемою, бо сам він їхав кроком.

– Тпру, сивий!– крикнув один із них, хапаючи коня Еркісії за вуздечку. – І знаєте, ви таки дуже розлютили преподобного настоятеля. І він цікавиться, чи не можеш ти піти звідси й дратувати інших святих людей.