Руйнівниця фортець

Дан виявився дуже худим і худим типом середнього віку. На відміну від решти обшарпаних людей у ​​шинку, він був одягнений у відповідний і не зовсім поношений одяг — він не виділявся б серед бідніших городян на вулиці. Він носив коротко підстрижене світле волосся та тонкі вуса. Представник виглядав абсолютно п’яним – його підборіддя весь час падало на груди. Більше нічого в напівтемряві побачити було неможливо.

– Це ти Георгіус Дан?

– Я. Що, у вас є якісь справи? – напрочуд тверезо сказав той.

– Ми можемо поговорити надворі?– запитав Еркісія, тому що від атмосфери цього місця йому стало погано.

- Чому б і ні? – риторично запитав чоловік, залпом допив чарку і вийшов слідом за ренегатом.

Опинившись на вулиці, іспанець глибоко вдихнув свіжого повітря. Навіть аромат риби з майстерні з сітками та сечі з канави після перебування в таверні здавався чудовими духами.

Він уважно подивився на співрозмовника, але в згасаючому вечірньому світлі мало що розгледів.

– Ну що ти хочеш? – той явно не дотримувався ніяких умовностей.

– Минулої весни, як уповноважений ордену єзуїтів, ви замовили мішівській друкарні передрукувати католицьку брошуру. Я хочу дістатися до її автора.

– До Коппенштайна? Ну, добре, тобі довелося притиснути пару осіб, щоб навіть дізнатися, що я маю з ним щось спільне.

Еркісія недбало знизав плечима, показуючи, що не має наміру заглиблюватися в тему.

– У будь-якому випадку, у мене є чіткі вказівки, що я повинен відвести до нього кожного, хто підійде до мене, так що йди. Я хочу повернутися до випивки. – Міщанин розвернувся й рушив на південь.

Вражений Еркісія дозволив собі секунду вагання, перш ніж піти за чоловіком. Він подумки розважав те, що щойно почув. Судячи з усього, весь хресний путь, спрямований на встановлення місцезнаходження богослова, був не зовсім випадковим, а скоріше, своєрідною головоломкою, яку залишив сам розшукуваний. Це було схоже на Коппенштайна.

Дан провів його містом і повернув туди, звідки починав Еркісія: церква Святого Петра. Ренегат хотів був сказати, що тут він вже шукав, коли чоловік раптом зупинився перед кам'яницею, що прилягала до того самого будинка священика, де іспанець розмовляв із вікарієм. Він розреготався. Цього й слід було очікувати – під вуличним ліхтарем завжди найтемніше.

– Це тут, – сказав його провідник. – Удачі, – додав він і пішов.

Іспанець чемно постукав. Двері відчинив слуга, який глибоко вклонився і повів його до кімнати нагорі. Там, у кабінеті, заповненому до стелі книжками, сидів самотній чоловік в рясі й шкрябав на аркушах паперу. Коли він підняв голову, його очі,озброєні товстими окулярами спалахнули. Чоловік був дуже старий, про що свідчило його зморшкувате обличчя та зовсім сиве волосся та борода.

– О, Домінік, – сказав Іоганн Коппенштайн. – Це забрало в тебе багато часу!

– Привіт, брате. – посміхнувся іспанець. – Бурчиш, як завжди?

Богослов вийшов з-за столу, і вони впали в дружні обійми один одного.

Розділ XIII

Катаріна не виходила з намету до наступного вечора. Трохи потинялася табором, відкладаючи зустріч із братами-герцогами. Вона їла просту солдатську їжу та поговорила з кількома німецькомовними офіцерами. Вона не пропустила тієї обставини, що, побачивши її, солдати, побачивши її, або опускали голови й дивилися кудись, або переможно кричали й аплодували.

– Sgriosadair![7] – почула кілька разів вона, хоча й гадки не мала, що це насправді означає. Катаріна не знала ні слова гельською. Крім того, їй були чужі всі примітивні діалекти остров'ян, включно з англійською.

Шотландські охоронці без проблем впустила її за невелику огорожу, що оточувала герцогський намет. Один навіть віддав їй салют. Дівчина ввічливо пошкрябала тканину, що в таборі було еквівалентом стуку дверним молотком. Помічник Руперта відкинув завісу. Катаріна, глибоко зітхнувши, зайшла всередину.

Їй стало соромно. Вона вела себе по-хамськи, зухвало і неввічливо до людей, які ставилися до неї зичливо, а таких на світі було небагато. Що ще гірше, вона не мала уявлення, навіщо це робила — бій під містом пам'ятала як крізь туман, і протягом усього її часу вона то входила в модус, то виходила з нього, бо її відволікали солдати, що штовхали її, і бойові вигуки. Вона також не знала, звідки в неї виникла ідея трохи змінити потік енергії в щиті й перетворити його на розривну гранату, капсулем якої була домініканська куля. Вона робила це, як і більшість пов’язаних із магією речей абсолютно інтуїтивно.

Наступні двадцять чотири години Катаріна теж не пам’ятала — вона знала, що більшість із них провела в наметі й була зайнята чимось неймовірно важливим, але не могла відповісти, чим саме. Не було жодного способу впоратися з цим — тому що це не можна було назвати ні словами, ні думками, а оскільки все було лише в її голові, вона навіть не була впевнена, чи відбувається це насправді. Єдина асоціація, яка спала їй на думку, й теж інтуїтивна, — ткацтво, яке вона ненавиділа в дитинстві.