Руйнівниця фортець

– Ну, я слухаю, що пан хоче?– пробурмотів він, запалюючи її.

Іспанець витягнув з-за пазухи книгу, знайдену в кабінеті Коппенштайна.

– Пан впізнає це?

Верстальник зблід і захлинувся димом.

– Приберіть! Хіба ти не маєш Бога в серці?– прошипів він. – Я не маю жодного відношення до цієї книги.

Еркісія зітхнув.

– Я повинен піти за хлопцем, щоб підтвердити, що ти Леонарді Неандрі?

– Ви від вчителя прийшли?– підозріло запитав чоловік.

– Він указав мені на вас як на верстальника цієї брошури.

– Гаразд, – тихо сказав той. – Але не тримайте її при собі. За такі книжки можна на ешафот піти. Можливо, пан помітив, що в Гейдельберзі всі суди зробилися хиткими.

– Це важко заперечити. Отже, чи можу я розраховувати на отримання відповідей на кілька запитань?

– Запитуйте, – знехотя пробурчав верстальник.

– Я шукаю автора цієї брошури. У пана є з ним якийсь контакт?

– Не мав і мати не хочу. Я набирав це давно, і тоді я нічого не знав, тим більше, що це була швидка робота. Он, самі подивіться, які мої літери були криві, а ще, пам'ятаю, мені дали зламану шпальту. Але ж ця книжка пару разів перевидавалася.

– Коли востаннє?

– Навесні минулого року.

Еркісія зітхнув та подякував складальникові. Він повернувся до контори, де побачив точнісінько ту саму сцену, що й раніше, за винятком того, що єврей більше не бив хлопця. Прикажчик неохоче глянув на прибулого.

– Що знову?

– Мені потрібно переглянути ваші рахунки.

– Оце тобі! – розкип'ятився єврей. – Тільки цього мені бракує, щоб приблуда з вулиці порпався в моїх книгах! Геть звідси, бо охорону викличу! Андреас, ша! – застережливо кинув він за спину, почувши, що хлопець переводить дух, щоб щось сказати.

Якусь мить Еркісія розмірковував, чи варто знову використовувати прямі засоби переконання, але після кількох секунд роздумів знизав плечима й пішов. Старий не міг вічно сидіти в конторці, а от у колишнього домініканця час був. Він вийшов на вулицю, де знайшов східці з видом на друкарню, щоб сісти, і він провів на них решту ранку, спостерігаючи за брамою кам’яниці та роздумуючи про всякі речі. Після тригодинного очікування він побачив, як єврей і його підопічний виходять з будівлі, ймовірно, йдучи на пізній сніданок або ранній обід. Іспанець почекав ще хвилин п'ять, потім підвівся і нахабно рушив до друкарні. Він уже зранку тут вештався, тому на нього абсолютно ніхто не звернув уваги. Повернув до конторки на другому поверсі, натиснув на ручку – звісно, ​​двері були зачинені.

Еркісія дивився на замок. Він міг легко знищити його за секунду заклинанням, але йому не хотілося залишати такі специфічні сліди. Відмички у нього не було. На мить він подумав про залізний механізм, а потім просто виламав його металевим прутом, витягнутим з одного з друкарських верстатів у коридорі.

Він швидко знайшов те, що шукав, рахункову книгу за 1633 рік. У слабкому світлі, що падало з єдиного вікна в кімнаті, він знайшов замовлення на відновлення Катехизису... Значну суму грошей у рейнських дукатах заплатив монастир Святого Варфоломія. Еркісія закрив книгу й обережно поклав її на місце. Подумавши, він відкрив ящики столу, збив з нього кілька паперів і перекинув стілець. Він дістав із комода підсвічник і ще жменю срібних монет зі скриньки на полиці. Він хотів, щоб це виглядало як звичайна крадіжка зі зломом. Вийшовши з кам'яниці, він сховав свічник і гроші за пресом, що стояв в передпокої - цінні речі знайдуть через кілька тижнів, і, якщо пощастить, Еркісії на той час в Гейдельберзі вже не буде.

Він вийшов на вулицю і швидко повернувся до замку. Щось поїв на кухні й розпитав охоронців про монастир Святого Варфоломія — він був на іншому березі Неккару, приблизно за два кілометри від центру міста, тож подорож здавалося недовгою. Він смутно пам’ятав, що і справді бачив неподалік монастирські будівлі під час облоги. Він попросив коня й рушив, не зволікаючи, в дорогу, бо був уже день і тягуче слідство почало виводити його з терпіння — у нього не було злих намірів, тож уся ця конспірація й юридична робота здавалася йому зовсім непотрібною.

Подорож вздовж ріки була швидкою та гладкою. У цю пору дня на брукованому тракті було небагато подорожніх, тим більше, що до ярмарку залишалися лічені дні. На узбіччях весело цвіли дикі яблуні та липи, вкриті золотом, а серед них виринала кропива, лопухи, мальви та інші трави, додаючи сільської атмосфери краєвидам.

Не минуло й півгодини, як перед Еркісією з'явився невеличкий монастир, розташований на невисокому пагорбі. Іспанець знав, що перед Реформацією його займали ченці-бенедиктинці, але тепер він потрапив до рук єзуїтів. В зв'язку з цим, домініканець в минулому був насторожі. Після алхімічного повороту в церковній політиці, висхідна зірка ордену єзуїтів змінилася і так само швидко почала падати донизу, на дно католицької ієрархії. Багато членів цього ордену звинуватили в ситуації, що склалася, домініканців, тож він вирішив про всяк випадок знову використовувати вигадане ім’я та залишатися інкогніто.