Руйнівниця фортець

– Добрий чоловіче, – ввічливо сказав він. – Чи можете ви мені сказати, де я можу знайти Людвіга Міша, майстра-друкаря?

Той прицмокнув губами і здивовано глянув на нього. Потім витер піт з чола, розмазуючи ще більше фарби по брудному обличчю.

– Так, пане, на ринку.

– А де саме на ринку?

– На шибениці. Його повісили за друк католицьких статей.

Еркісія засмутився.

– То хто зараз керує видавництвом?

– Його син Андреас. Але правда, молоко в нього під носом ще не висохло, тому все робить старий Мойше. Він буде в конторі, на поверсі.

Іспанець подякував їм за допомогу та попрямував нагору. Пройшовши склад, повний нових пресів, ящиків зі свинцем і тюків тканини, що використовується для виготовлення форзаців, він знайшов контору, де, власне, і сидів старий єврей в окулярах і ярмулці. Він переглядав рахункову книгу серед купи паперів, чіпляючись ручкою за пейси. Величезний письмовий стіл займав майже всю кімнату. Позаду нього, в кутку, за складаним столом сидів зовсім маленький хлопчик, років може дванадцяти, і щось шкрябав на аркуші паперу, поділеному лініями.

– Як ти пишеш fracta, негідник?! Ну як ти пишеш "fracta"? – вилаяв єврей хлопця і стукнув йому по потилиці, не помітивши, що до конторки зайшов незнайомець. Йому знадобилася секунда, щоб обдумати це – Ну, гівнюк, замовник прийшов! Привітайся.

– Вітаємо у видавництві Мішів, – видавив з себе хлопець, піднявши голову від паперів. – Чим можемо служити пану?

– Непогано, чемно, – похвалив його старий. – Вибачте, будь ласка, негідникові, він тільки вчиться і нещодавно залишився сиротою. Треба бути поблажливим, — наставив він Еркісію, наче не лаяв хлопця секунду тому. – Але повернемося до справи, чим ми можемо допомогти? Друкуємо щось? Копіюємо? Паперу треба, друкарської фарби?

– Насправді, інформації, – відповів іспанець. Він стояв біля столу. – Я сподівався застати друкаря…

– Як пан, напевно, вже знає, бовтається на мотузці і вже не повернеться. А цей його тут племінник лайно про що знає, але спитати пан може. Я теж допоможу, якщо потрібно.

Еркісія подивився на хлопчика й посміхнувся йому. Той боязко зиркнув, явно боячись відзиватися в товаристві наставника. Іспанець запитав:

– Чи знаєш ти, хто з верстальників такий собі Леонарді Неандрі? Скоріше за все, це фальшиве ім'я.

Єврей був швидкий, як ласка. Він стрибнув між співрозмовниками і підштовхнув Еркісію до виходу.

– Не знаємо, не маємо, до побачення!

На його нещастя, хлопець раніше встиг кивнути головою. Іспанець не мав бажання гратися в делікатність, тим більше, що сам він, переважно, євреїв зневажав. Він схопив друкаря за бороду і штовхнув його на стіл, завалений паперами, при цьому поваливши деякі з них на землю. Легким рухом він збив йому окуляри з обличчя, знаючи, що короткозорі люди без окулярів зазвичай втрачають самовладання.

– Слухай-но, жиде. Я хочу поговорити з хлопцем і не хочу, щоб мене турбували.

Старий, онімілий, відійшов убік. Хлопець дивився на це, роззявивши рота – він явно не міг уявити, що хтось може так звертатися до його опікуна. Еркісія кивнув йому і вийшов. Хлопець підірвався з місця і побіг за ним, залишивши шокованого єврея в конторі.

– Повертаючись до теми, – продовжив в коридорі колишній чернець, звертаючись до хлопця, – то що там з тим Неандрі?

– Нууу… Це наш верстальник. Я маю на увазі, що його справжнє ім'я Адлер, але іноді він підписується як Леонардо. Це коли він верстає папістські друковані матеріали.

– Відведеш мене до нього?

Той кивнув і повів Еркісію до набірної. Це була кімната трохи менша за приміщення з пресами. Там стояли ряди великих похилих столів, на яких складали величезні друкарські шпальти. Біля них верстальники в поті чола складали сторінки за сторінками, вибираючи свинцеві блоки шрифту з "кас", тобто спеціальних шухлядок, розміщених під столами. Андреас тицьнув пальцем на одного з них.

- Добре, дякую. А якщо цей старий і далі буде мучити тебе, пришли когось до замку із повідомленням "для іспанця". Я буду знати, в чому справа, прийду і розберуся. З Богом, дитино, — інстинктивно поблагословив він хлопчика і підійшов до вказаного верстальника.

Той був чоловіком, трохи старшим за Еркісію, з вражаючими сивими вусами й добре одягнений. Висолопивши кінчик язика, він складав в шпальті надзвичайно довге латинське слово. Кінчики його пальців були зовсім білі від років роботи зі свинцевими літерами. Монах озирнувся через плече й насилу розібрав дзеркально розташовані літери — accresciamentum[6]. Хоча він знав латину краще, ніж свою рідну мову, він не мав уявлення, що це означає. Еркісія не думав, що верстальник теж цього не знає. Іспанець відкашлявся, щоб привернути увагу майстра.

Той повернувся до нього.

– Що пан тут робить? Чим я можу допомогти?

– Я хотів би хвилинку поговорити з паном.

– Не може почекати? - пробурчав верстальник, роздратований тим, що йому завадили працювати.

– Я б волів зараз.

Адлер зітхнув, витер руки об ганчірку, яку безтурботно кинув на шпальту, і повів Еркісію на подвір’я кам'яниці, де прихилився до стіни й дістав люльку.