Руйнівниця фортець

Холодне вечірнє повітря трохи протверезило її. Катаріна кілька разів глибоко вдихнула. Коли вона подумала про це, їй спало на думку, що шокуюча інформація насправді лише змінює те, що її рід має шанс бути продовженим. У її власній ситуації – це ні до чого не приводило. Її брат був за кілька сотень кілометрів, чи, власне, Бог знає де, бо спецпідрозділи шведів ніколи не затримувались на одному місці. Навіть більше - як глава сім'ї і чоловік, він міг претендувати і на її військо, і на її майно, а ось це вже Катаріну непокоїло.

Даніель ніколи не мав голови до політики чи стратегії — насправді, він не мав голови ні до чого, окрім дівчат та воячки, і навіть це йому не дуже вдавалося. Запальний і жорстокий за своєю вдачею, він часто потрапляв у неприємності, завдаючи багато хвилювань батькові. Коли шість років тому він пішов з дому, щоб приєднатися до шведської армії, Даніель-старший сподівався, що армія загартує його сина, але Катаріна знала краще і не розраховувала на це. Раптом вона серйозно занепокоїлася, чи справді є добрим те, що її брат живий. Однак вона твердо вирішила надто не хвилюватися. Дівчина повернулася до намету. Чоловіки, що були там зібрані, не були ні здивовані, ні зацікавлені її відходом – якщо у них щось і було на думці, вони тактовно мовчали. Дівчина вправно підключилася до розмови і змінила тему:

– Що ви плануєте далі? – спитала вона.

– Якщо ти не проти і все ще хочеш нам допомогти, ми вирушаємо в Мангейм на світанку.

– Інша фортеця? Їх ще багато?

Руперт зітхнув.

– Навіть забагато.

– Ви ж розумієте, що я не буду їздити з вами вічно? Кінець кінцем, я маю зайнятися і власними справами.

– Знаємо, звичайно, знаємо, – буркнув Карл Людвіг. – Але я мушу тебе запитати… я маю на увазі…

–  …це зовсім не означає, що я прямо зараз кудись піду, не хвилюйся. – Катаріна засміялася над його стурбованим виразом обличчя.

Після встановлення порядку шикування похідної колони вони розпрощалися, і Катаріна пішла до свого намету спати. Вона відчувала себе дуже втомленою, ніби у неї був напружений день, хоча вона нічого не робила - у розмовному сенсі цього слова. Заснула, як кам'яна.

Наступного дня її розбудила служниця Карла Людвіга. Хоча сонце лише нетерпляче тремтіло за краєм обрію, готове освітлювати шлях, військо вже було зібране й готове до походу, тож не було чого чекати. Знову залунали волинки, сопілки та англійські пісні. Проте від Катаріни не пройшло повз увагу, що колона стала помітно меншою.

– А чи не є у нас, часом, більше війська? – спитала вона Руперта, бо не була до кінця впевнена у своєму спостереженні.

– Звичайно, – поблажливо відповів той. – Ми залишили у Ладенбурзі великий гарнізон. Хтось має зараз стежити за містом і почати ремонт укріплень, які ти так блискуче зруйнувала.

– Ти не збираєшся нарікати на це, правда?

– Ні. – Він засміявся. – Але справа в тому, що вежу потрібно будувати заново. Ти, мабуть, здогадуєшся, що для цього потрібні люди та ресурси.

– До речі, як міська рада відреагувала на зміну влади?

– Досить добре. Стримано, але добре.

– Якби ви знали, – пирхнув їхній полонений, який слухав розмову, гідно опираючись на луку сідла свого чорного жеребця, – скільки крові зіпсували мені ці кляті городяни, ви б оцінили свою "стриманість"! Стриманість, теж мені щось! Навіть сіно для стайні довелося з них вибивати!

Довгий анекдот про міські стайні, що слідував після цих слів, не зацікавив дівчину. Їй не особливо хотілося говорити: по-перше, вони все ще її невимовно нудило, а по-друге, тієї ночі у неї були болісні місячні. Час від часу морщачись від болю в незручному жіночому сідлі, дівчина губилася у власних думках. В результаті всю дорогу вона провела на межі модусу, постійно вибиваючись з нього болями в низу живота. Катаріна помітила, що вони приїхали, лише тоді, коли хтось – один із сержантів – зупинив її коня. Сонце стояло в зеніті.

– Ну що ж, - радісно сказав Руперт. – Мабуть, на мангеймські укріплення талярів уже не вистачило.

Катаріна несвідомо озирнулася навколо і змусила себе подивитися на метрополію, що розкинулася перед ними. Сонце світило на розгалуженнях Неккара й Рейну, на яких було розташоване місто, тож їй довелося примружитися. Вони підійшли до Мангейма з єдиного боку, де не було рік: зі сходу. Це справило вражаюче враження. Місто оточували величезні редути, що ніби виростали прямо з рову; за ним виднілися контури великих і високих цегляних будинків, розташованих, мов кубики, акуратними рядами. На південному краю міста, на березі Рейну, виросла, як наріст, велика фортеця, побудована у формі зірки, яка охороняла розгалуження річок, мов жахливий велетень. Однак легко було побачити, що все це знаходилося в жахливому стані. На рівнинній місцевості вони добре бачили капоніри й редути з зубчастими стінами, вежі, що ледь трималися, і зубці фортеці без обстави. Рів, як дійшла висновку дівчина після короткого спостереження, був неглибокий, зарослий і частково засипаний.

– Ну, княже, – пробурмотів Карл Людвіг Ройссу. – Схоже, твої союзники тут не похизуються.