Руйнівниця фортець

– Я мав на увазі не це… Просто… я переживаю за тебе… Це небезпечно…

Цими словами він лише погіршив ситуацію. Катаріна крижаним тоном відповіла, що якщо це так небезпечно, то йому варто хвилюватися про кожного учасника потенційного рейду, а не про неї особливо, тим більше, що вона, на відміну від шотландських солдатів, має певні навички, необхідні для виконання завдання.

- Так що, з власної милості можеш відвалити, — гордовито закінчила вона й плюнула на землю в явно нежіночій манері. Катаріна вважала тему вичерпаною.

Віттельсбах уже відкрив рота, щоб продовжити з нею сперечатися, коли раптом на допомогу Катаріні прийшов Руперт:

– Слухай, брате, якщо Катаріна хоче піти, відпусти її, – тихо сказав він.

– Але...

- У мене все це теж в голову не вміщується, і сам я вважаю це ненормальним, але давай подивимося правді в очі, а чи було щось нормальним цього довбаного року?

Розділ XIV

Духовні особи балакали цілу ніч, згадуючи давні часи. Коппенштайн наказав відкоркувати пляшку рислінгу, і жоден із них не був особливо стурбований своїми обітницями стриманості. Давно невідновлюване знайомство знову розквітло серед розповідей, анекдотів, несерйозних історій і спогадів про давно померлих і ще живих людей. Лише вранці вони зрозуміли, що їм обом потрібно виспатися: Еркісії, тому що в нього був довгий день, і Коппенштайну, через його вік. Ренегат розмістився в кімнаті для гостей. Того ранку він спав як немовля – вперше після в’їзду в Німеччину він хоч десь почував себе вдома.

Вони знали один одного ще з часів послушництва Еркісії, якому Коппенштайн був представлений в Сорбоннському університеті як видатний спеціаліст з єретичних доктрин. Уже тоді старший чоловік допоміг іспанцю написати пристойну дисертацію, і при цьому у них виникла щира взаємна симпатія один до одного. Старшого в молодшому приваблювала життєва сила й енергійність, а молодшого в старшому — інтелектуальна мужність і стоїчний спокій. Пізніше вони зустрічалися кілька разів у різних випадках, коли Коппенштайн був духовним радником Серафима Секкі, і кожного разу вони чудово ладнали. Можливо, тут спрацював принцип, що протилежності притягуються: зарозумілий, у постійних сумнівах і авантюрний іспанець був живою протилежністю фанатично вірного церкви, похованого в книгах, богослова з Німеччини. Вони не бачилися кілька років - востаннє, коли Коппенштайн залишав Рим, щоб прийняти парафію в Гейдельберзі, де вони зараз перебували. Відчуття, що його друг буде десь тут, не розчарувало колишнього домініканця.

У другій половині дня, коли вони знову сіли в кабінеті за келихом вина, Еркісія вирішив, що час перейти від балачок до справ. Він почав з найменш важливого, але цікавого питання:

– Добре, Іоганне. Поясни мені, для чого ці таємниці? Я розумію, що тобі треба ховатися...

– Не треба, – зневажливо пирхнув старий. – Якби єретик підняв на мене руку, вся католицька громада Гейдельберга підняла б бунт. Мене тут люблять.

– Мабуть, не завдяки Катехизису без кальвіністських ідей?– єхидно посміхнувся іспанець.

– Так, ти здивуєшся, але і завдяки йому. Не повіриш, як у цих заблуканих овечок заплуталося в їхніх головах; і вісім років я всіляко проясняв їхній світогляд. Я давно перестав прислухатися до порад центру, їхні ідеї настільки дурні, що просто неможливо уявити. Як ти сам бачив, я вислав єзуїтів за місто, щоб вони не заважали, що було зовсім нелегко, враховуючи, що вони звітують безпосередньо Святому Отцю. Загалом я впорався досить добре. Багатьох вдалося навернути. На жаль, – зітхнув він, – multos non omnes[8], і тепер нам доведеться втікати. Коли під владою Віттельсбахів єретичні теологи повернуться до університету, уся моя праця буде марною.

– Ти не відповів на моє запитання.

– Насправді я не відповів, тому що ти повинен був здогадатися, – лаяв його, мов школяра, Коппенштайн. – У мене не було бажання зв’язуватися з єретиками-слідчими та ревізорами, які відразу звалилися б на мою голову, і довелося залишати крихти для ордену, якщо б вони вирішили зі мною зв’язатися. Ти ж знаєш, що я не зв'язаний вокантом.

Еркісія кивнув. Він не хотів торкатися делікатної теми, але знав, що Іоганн був одним із небагатьох домініканців, які відкинули реформу ордену й не почали навчатися роботі з прецизіями. Хоча він займався богословськими аспектами предмету, німець ніколи не практикував чар, навіть найменшим чином.

– Не пощастило чи пощастило, щось змусило тебе натрапити на підказки, – продовжив хазяїн. – Я б збрехав, якби сказав, що не розраховував на це, коли дізнався, що ти очолюєш армію єретиків. Тим більше, що я хотів би почути роз’яснення, зважаючи на те, що про тебе говорять серед проповідників.

– І про що кажуть? Давно вже я ні з ким з ордену не спілкувався.

– І не дивно, – пирхнув німець. – Тебе оголосили персоною нон ґрата, усі твої титули скасували та відлучили від церкви. Офіційно ти віровідступник і казнокрад. Будь-який домініканець, який тебе зустріне, зобов'язаний вбити тебе на місці.

– Ти якось не кидаєшся на мене з кинджалом.