Руйнівниця фортець

– Чи приверне увагу? Вже зараз звістка про те, що тут сталося, розноситься по всій Німеччині. Я приймав участь в облозі фон Тіллі. Його армія налічувала тридцять тисяч солдатів, двадцять гармат, тарани, вежі, катапульти, що завгодно. Місто захищали кілька тисяч найманців, які тільки чекали нагоди змитися. Битва тривала три місяці, один лише штурм тривав три дні. Твоїй дівчині знадобилося близько двадцяти хвилин, щоб перемогти набагато краще підготовлену оборону, і, наскільки мені відомо, вона вже повторила цей подвиг у Ладенбурзі. Ти і справді ще не розумієш, що це означає? Твоя підопічна є arma mirum[15]. А це означає, що кожна сторона цієї війни захоче її здобути.

– Повір мені, – пирхнув Еркісія, – що "здобути" Катаріну набагато складніше, ніж будь-яке місто.

– І власне тут ми підходимо до суті проблеми. Ти й справді вважаєш, що Густаву Адольфу Вазі чи Фердинанду Габсбургу було б не байдуже, що дівчині подобається, а що ні? Якщо її спіймають, то посадять у клітку, підпилять кігтики, і вашій юній відьмі пощастить, якщо вона взагалі виживе. І з цим нічого не поробиш. Більше того, візьми до уваги, що arma mirum можна використовувати для створення власної армії mire armata[16], але ти також можеш взяти до уваги, що вона потрапить до рук ворога. А потім...

Він прицмокнув губами і похилив голову, зробивши театральний жест, що імітував перелам шиї петлею.

– Тобі не здається, що ти трохи перебільшуєш? Ні король Швеції, ні король Німеччини не є якимось варварами з Нового Світу, а Катаріна все ж-таки аристократка. Звичайно, я розумію, що вони обидва будуть зацікавлені в дівчині, але, вважаю, з ними можна буде порозумітися.

– Ех, Домінік, – несхвально зітхнув старий теолог, знімаючи окуляри. – Ти стільки літ ходиш по цьому світу та й досі дурний, наче в тебе замість голови пуста макова коробочка. Якщо ти не хочеш вірити мені на слово, це дуже погано, але принаймні згадай про це, коли буде треба: Катаріна фон Бессерер не може безпечно ходити по німецькій землі, доки триває ця війна, і всі зацікавлені сили захочуть запобігти цьому per fas et nefas[17]. Я просто молюся, щоб тебе тоді не було поруч.

– Але...

– Досить, мій друже, – перебив його німець, вплітаючи в голос тремтячу нотку, властиву нетерплячим вчителям. – Краще розкажи мені, як тобі вдалося навчити дівчину бути такою могутньою чарівницею. Знаю, що вона у багато разів могутніша, ніж ти чи будь-який інший домініканець.

– Ну, можливо, ти будеш здивований, – відповів Еркісія після миті роздумів. – Але це запитання є однією з головних причин, чому я намагався тебе знайти. Під час навчання в монастирі чи від Серафима Секкі ти коли-небудь чув про книги, написані енохіанською мовою?

Коппенштайн посерйознішав. Він знову надягнув окуляри й задумливо подивився у вікно. Деякий час дивився, як птахи вили гніздо на гілках розлогого клена.

– Отже, ми нарешті дійшли до того, – спокійно порушив він мовчанку, – коли ця розмова стає справді небезпечною. Я прошу тебе, — продовжив він, повертаючись до Еркісії, — чесно сказати мені, звідки це запитання. Від відповіді залежить продовження дискусії.

Іспанець, відчувши смертельну серйозність голосу свого колишнього вчителя, теж посерйознішав і дуже обережно розповів всю історію книги, яка так змінила Катаріну, не залишивши нічого недомовленого чи прихованого. Історія зайняла добрий десяток хвилин, протягом яких Коппенштайн слухав так уважно, ніби від цього залежало його життя.

– А де книга зараз? – запитав він.

– На полиці в кабінеті Андреае, у Вюрцбурзі, – розгублено відповів Еркісія. – Катаріна не взяла її з собою.

Раптом німецький теолог розсміявся.

– Ну, логіка підказує, що кожна книга лежить десь на полиці. Але в даному випадку це особливо іронічно. Ти мене заспокоїв, мій дорогий. На секунду я був готовий звинуватити тебе у тому, що ти сам забажав захопити рукопис, дізнавшись про нього. Однак я судив тебе занадто суворо, і мені за це соромно.

– Ти ж знаєш, що мене ніколи не тягнуло до влади.

– Але тебе тягне до таємниць, і ця книга, о, це одна з найбільших таємниць mundi veteris[18]. Розумієш, Серафін, тобто генерал Секкі, витратив чимало років на її пошуки. Мало хто знав про неї, і ще менше усвідомлював, що це за рукопис.

– Чи можу я розраховувати на те, що ти поділишся зі мною цією таємницею?

– Я б із задоволенням, але не можу, тому що я її не знаю. Все, що мені відомо, це те, що Серафін впав на її слід приблизно в 1624 чи 1625 році. Йому прийшов лист про містичну книгу, яку, нібито, хтось написав у Празі в стані ілюмінації. Знаходилася вона теж в Празі. Секкі не особливо цікавився такими речами, але з почуття обов'язку поїхав туди. Після прибуття виявилося, що манускрипт зник.

– Це… вигідно.