Руйнівниця фортець

Катаріна насилу підвелася на ліктях. Залишки загону дивилися на неї похмуро, але з повагою. Вона помітила на обрії стовп синювато-бурого диму, що чітко виділявся на блакитному весняному небі. Вона смикнула підборіддям, озираючись на МакТавіша. Той обернувся, ніби намагаючись зрозуміти, що вона має на увазі.

– Ох. Рейнешанце – сказав він, вимовляючи німецьке слово з дуже дивним акцентом. – Ти зробити.

Події минулої ночі дівчина пам'ятала смутно. Останнє, що чітко до неї дійшло, це відчуття шоку після поранення – пов’язане як з болем, так і з раптовим пробудженням. Решта втечі з фортеці була калейдоскопом випадкових зображень, які відмовлялися об’єднуватися. Понад усе, вона відчувала неймовірну втому – настільки, що навіть не мала сил думати. Катаріна швидко знову заснула.

Коли вона знову прокинулася, був уже ранок наступного дня. Стовп диму зник, і команда чекала, одягнена та готова до маршу. Шотландці погодували її залишками зайця, якого вполювали в кущах, напоїли теплою водою, а МакТавіш вигнав решту людей із табору й допоміг їй одягнути зіпсоване плаття, дуже намагаючись не вводити дівчину в сором, що, звичайно, збентежило її ще більше. Однак зрештою їм вдалося прикрити її понівечене тіло. На жаль, стояти на пораненій нозі можна було лише в мріях. Одне те, що Катаріна стала прямо, викликало таку хвилю болю, що вона ледь не знепритомніла, а торкання ногою землі лише погіршувало ситуацію. Проте треба було рушати в дорогу й повертатися до своїх, бо в них не було припасів для тривалого перебування тут. Коли МакТавіш усвідомив ситуацію, він послав кудись двох солдатів. Ті повернулися через півгодини, і після короткої розмови з ними капітан підійшов до дівчини, ведучи одного з них за плече.

– Огілві. – Він показав на солдата. – Йти Огілві.

Він показав дівчині, як спертися на шотландця, щоб максимально розвантажити травмовану ногу. Вони зробили кілька кроків, і Катаріна вирішила, що вона зможе продовжити ходу, хоча шипіння та стогін продовжували виривати з неї.

МакТавіш і не думав про це хвилюватися. Вони виповзли з кущів зі швидкістю равлика, і дівчина нарешті змогла побачити, де вони насправді — приблизно за дві милі вниз за течією, за вигином Рейну. Мангейм було неможливо побачити – з-за горизонту визирали лише найвищі шпилі церков. Погода була чудова, тож вона виставила своє обличчя сонцю, намагаючись на мить забути пекучий біль, але той нагадував їй про себе паралізуючою присутністю з кожним кроком.

Вони шкутильгали вниз по схилу, де був їхній табір, до річки. Там Катаріну поклали на ковдру, а троє солдатів зникли за пагорбами. Дівчина дивилася на воду, намагаючись без успіху не думати про рану. Живіт у неї болів, ніс, м’язи боліли, але найгіршим була її нога, нескінченний фестиваль пекучого болю.

Розвідники з’явилися через півгодини – вони прибули на човні, який, начебто, вкрали у якогось рибалки. Усі вони не мали жодного шансу поміститися в крихітну ще й протікаючу лушпинку. Незважаючи на протести дівчини, МакТавіш відніс її до човна і разом з її тимчасовим опікуном Огілві зайняв місця за веслами. Він дав ще кілька вказівок англійською чи гельською решті тих, хто вижив у ніч, і вони відчалили від берега, веслуючи до міста. Катерина, напівлежачи, вчепилася в борт нестійкого човника. Від гойдання й болю її виблювало до Рейну — шотландці вдавали, що не помічають. Решту подорожі вона провела, стримуючи нудоту та плачучи, тому що хотіла відрізати собі ногу, щоб та перестала боліти.

Вперше в житті вона була серйозно поранена – їй навіть на думку не спадало, скільки страждань і шоку це викличе. Якщо цього було недостатньо, у неї почалися гарячка, дівчину знобило.

Не минуло й години, як вони проплили Мангейм, над яким уже гордо майоріли прапори Віттельсбахів Рейнських. Ніхто не помітив єдиного човна посеред течії. Дівчина обернулася і подивилася на Рейнешанце, бажаючи побачити роботу своїх рук. Стіни й укріплення залишилися цілими, але на щоглах не майоріли прапори, а сама фортеця ще трохи диміла. Катаріна не знала, що це насправді означало, але це було останнє, про що вона планувала зараз хвилюватися.

Згодом МакТавіш і його підлеглий помітили на березі шотландський патруль і почали махати йому руками. За мить Катерину вже вивантажували з човна, де її оточила гучна й збуджена юрба хайлендерів, найманців і слуг, які розступилися лише тоді, коли нізвідки з’явився один із полковників. Він розігнав товариство зацікавлених і наказав перевести Катаріну до табору. Вичерпана з сил, змучена й в гарячці, вона все це розуміла невиразно — певно, хтось її щось питав, а вона не знала, що і як відповідала. Коли її поклали на імпровізовані ноші, вона знову втратила свідомість.