Сміттяр

 - Поки немає, батько обіцяв купити, як гарно закінчу перший семестр в універі. Але в мене є мотоцикл.  "Харлей Девідсон"!

  Мотоцикл був Еріковою мрією, тому він на мить замовк.

 - От приїдеш до мене в гості, я тобі дам покататися. - сказав Тед. - А поки, може, підем прогуляємося? Покажи мені щось таке, цікаве... Чого у нас немає!

 Ерік задумався.

 - Можна в парк піти. Або в кіно...

 - Що я,  дома по компу кіна не подивлюся? Взагалі, нудно якось у вашому районі. Поки їхав. то аж не вірилося. що це "Ч", так усе сіренько, пристойно, кругом урночки, плакатики, квіточки... От по телеку показують, що в таких районах бувають бандитські розбірки, ходять наркомани, йдуть азартні ігри...

 - Так то кіно, - скептично посміхнувся Ерік. - Немає в нас бандитів і наркоманів теж. Як хтось попадеться - варта викидає в "мінуси". От в тому районі справді небезпечно. А в нас можеш хоч серед ночі ходити - все тихо-мирно.

 - О, я хочу подивитися. як живуть "мінуси"! Давай туди сходимо! - очі Теда загорілися.

 - На фіга воно тобі? Ще патруль замете - матимемо крупні неприємності...

 - Нічого, в мого батечка сам головний прокурор у друзях ходить - як заметуть, так і випустять!

 "Тебе-то, може, й випустять. - подумав Ерік, - А в мене знайомих прокурорів немає..."

Але йому хотілося "втримати марку" перед Тедом, і він недбало сказав:

 - Та як дуже хочеш, можемо сходити, тільки будеш мовчати і слухати мене, добре?

 - Не питання! - радісно погодився Тед.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍

10

Вони перейшли через міст, по якому  повільно сунули поїзди, потім звернули праворуч -  на чималий пустир, де ніби велося будівництво, та разом з тим зараз не було видно жодної душі. На горизонті темнів невеликий лісок, а прямо перед хлопцями піднімалися закинуті котеджі колишнього приватного сектору, який багато років тому був  приміським сільцем, потім мегаполіс поглинув його, а ще через якийсь час мешканців переселили у багатоповерхівки,  їхні  ж будинки підлягали знесенню, та поки що  вони стояли, зяючи провалами вікон та вибитими дверима.

 -О, тут мені більше подобається, ніж у вашому прилизаному двісті сорок п'ятому! - збадьорився Тед. - Це який район? Уже нетрища?

 - Ні, тут ніхто не живе,  - відповів Ерік. -  Це таке... ну, як кордон, чи що.

- А де ж прикордонники?

- А он і вони!

З-за  рогу покинутого будинку вигулькнула групка хлопців їхнього віку, а може, й старших. У кожного на голові була пов'язана чорна бандана.

Циганкуватий здоровило, що був у них, мабуть, за головного, підійшов до новоприбулих і зміряв їх зневажливим поглядом.

- Це ти, Пітерсоне? -  звернувся він до Еріка. - Куди чешеш? І що це за фраєр з тобою, щось я його не знаю?

 - Це мій двоюрідний брат, - відповів Ерік. - Йдемо Вілкінза провідати, ось хавчик йому несемо.

Ватажок  вуличної "команди" безцеремонно відібрав у хлопця пакет із продуктами, які  Ерік з Тедом купили в супермаркеті перед тим, як відправлятися до "мінусів". Він заглянув досередини і , видно, нічого цікавого для себе не побачив, бо обличчя його скривилося.

 - А куриво в вас є? - спитав він Еріка.

- Звідки? Ти знаєш, що у нас заборонено.

 - Ну, тоді "бабки" давай!

Ерік взявся шукати  гроші в кишенях, але Тед його випередив.  Він дістав з куртки гаманця і тицьнув хлопцю в бандані першу-ліпшу купюру. Той аж присвиснув:

 -Ого, Еріку, маєш багатого родича! Добре, проходьте!

Коли "варта" безшумно зникла за поворотом, Ерік дорікнув Теду:

 - Ти багато їм дав, тепер вони будуть увесь час стільки вимагати!

 - Ну я не знав, - виправдовувася той. - І хіба це так багато? У нас на такі гроші й пиріжка не купиш...

 - Тс-с... - зупинив його Ерік. - Не так голосно. От ми і прийшли.

Перед ними було щось схоже не то на циганський табір, не то  на величезний базар, де ліпилися докупи будівельні вагончики,  халупи, зроблені з листків бляхи або шиферу,  якісь дерев'яні  хатинки, що віддалено нагадували собачі буди, а то і просто  намети з брезенту. Тут було багато людей - хтось сидів на порозі свого житла або просто на землі, хтось готував їжу на вогнищі, розведеному прямо  біля дороги, хтось розвішував тут же на мотузках випраний одяг, бігали  худющі облізлі собаки й коти навперегінки з напівроздягненими дітьми... Вони проводжали очима добре одягнених незнайомців, але ніхто їм нічого не сказав, усі продовжували займатися своїми справами.

 - Ці люди... вони увесь час тут живуть? - пошепки спитав Тед.

 - Ага.

 - І взимку?

 - Ні, взимку вони в Ніццу перебираються... Звичайно, тут.

 - Але ж  як можна жити в таких халупах? Немає води, опалення...

 - Якось живуть. - Ерік підійшов до одного з вагончиків і постукав у брудну шибку під самою стелею. - Містере Вілкінзе,  це я,  Пітерсон!

Всередині почулися чиїсь кроки, і двері зі скрипом  відчинилися.  З вагончика виглянув згорблений літній чоловік у окулярах, що, незважаючи на теплу погоду, кутався у  засмальцьовану ковдру.

 - А, Еріку, заходь! - зрадів він. - Не забуваєш старого...

 - Я вам трохи продуктів приніс.

 - Та не треба було, в мене  ще є харчі, он Денніс позавчора заходив.