Сміттяр

 - От у цьому й вийшла заковика, - містер Вілкінз задумливо похитав головою. - Ті громадяни, що вже були при чинах та високих посадах, не були зацікавлені у складанні іспитів. Ось уявіть - ви президент, а тест покаже, що маєте бути, наприклад, простим інженером. Яка тоді буде колотнеча, правда? Тож було прийнято рішення, що всі, хто на той час займав керівні посади, переходять у клас "Е", так би мовити, "на автоматі". Ну і  з ними їхні родичі, друзі, а ще ті, хто мав достатньо грошей, аби домовитися з ким потрібно... Тож як дійшла справа до проходження тестів, виявилося, що еліту вже повністю укомплектовано. Навіть виник деякий "перебір". Тому решту  населення ділили уже тільки між трьома класами. Звичайно, були незадоволені, в різних містах спалахували страйки, але уряд поспішно прийняв рішення про надання нижчим класам соціальних пільг та бонусів, таких як безкоштовне житло, медицина, освіта тощо. Правда, все  це було гарантоване лише тим людям, які працюватимуть за заздалегідь визначеним для них фахом, житимуть у відведених під їхній соцклас районах і виконуватимуть усі норми та правила, що встановила для них держава. А кому не подобалося - могли йти жити ось сюди, у ці нетрища... А ось і відповідь на друге питання - чому я вже не викладаю у школі, а мешкаю тут. Кілька років тому деякі громадські активісти написали петицію на адресу президента з проханням дозволити голосувати на виборах не лише представникам двох вищих класів, але й усім іншим громадянам. Адже ми всі працюємо, платимо податки, то чому ж не можемо обирати тих людей, що керуватимуть державою. Офіційні пояснення від представників влади були такими:  люди з нижчих соцкласів мають недостатній інтелект, їх легко підкупити чи задурити голову обіцянками, тому  й голосують лише добре освічені і матеріально забезпечені  - ті, хто належать до класів "С" та "Е". Я теж тоді підписав цю петицію. Але ніякої користі вона не принесла, навпаки, всіх, хто залишив під нею свій підпис, позвільняли з роботи і відправили на всі чотири сторони, як "неблагонадійних". От так я й опинився  в "мінусах". Але і тут можна жити, хлопці.  Завдяки тому, що мої учні не забувають про мене, я ні в чому не відчуваю потреби. Але хочу вас попросити - будьте обережні, моїх помилок не повторюйте. Бо у вас ще все життя попереду.  Здобувайте професію, працюйте... а там раптом ще щось зміниться на краще...

Поки вони розмовляли, надворі вже почало сутеніти

 - Та вам пора додому, - захвилювався старий вчитель. - Увечері тут небезпечно!

 - Добре, ми підемо, - сказав Ерік. - Дякую вам за розповідь, містере Вілкінз.

Вони з Тедом вийшли з вагончика і закрокували вузькою вулицею. Скрізь горіли багаття, жителі нетрищ готували їжу просто на подвір'ях,  цілі родини сиділи на порозі своїх домівок або простелених на землі ковдрах та вечеряли, розмовляли. Для них це була звична картина, а от Тед ніяк не міг повірити, що є місце, де люди живуть у таких жалюгідних умовах.

 - Чомусь цього всього не показують по телевізору, - тихо сказав він Еріку. - Я взагалі до знайомства з тобою поняття не мав, що існують такі "мінуси".

- Ага, ти думав, що так живе наш клас "Ч".

 - Бо так зображують у фільмах  і телешоу. Цікаво, чому?

 - Може, щоб люди з інших районів боялися до нас приходити? - припустив Ерік.

 - Мабуть, так і є. Але я розкажу своїм знайомим...

 - Не треба, не розказуй. Ти ж чув від містера Вілкінза, чим  може обернутися те, що хтось забагато балакає!

 - Та мені нічого не буде, ти ж знаєш, хто мої батьки...

 - Ти впевнений, що точно нічого не буде?

Тед замовк. У цю мить із темряви прямо перед ними виросла чиясь фігура...

12

Хлопці зупинилися. Перед ними на дорозі стояла дівчинка років тринадцяти - маленька, худорлява,  в коротесенькій спідниці і туфлях на високих підборах. На обличчі в  неї був яскравий макіяж.

 - Привіт, красунчики! - сказала вона. - Може, бажаєте скласти дівчині компанію?

- Не бажаємо, - сказав Ерік і зробив крок, щоб обійти несподівану перешкоду, але дівчина схопила його під руку і весело засміялася, стріпнувши копицею немитого волосся.

 - Та не бійся,  це недорого, - змовницьки підморгнула вона. 

- Ішла б ти додому, - сказав Тед, відтручуючи дівчину з дороги, - ми з малолітками справи не маємо!

 - Чого це ви, хлопці, ображаєте даму? - почувся хрипкий голос десь збоку, з-за рогу напіврозваленої халупи. Аж ось і його власник виступив із тіні, і  Ерік з Тедом побачили чолов'ягу років сорока, дуже високого, з квадратною фігурою та непропорційно маленькою головою. З таким заводитися було б необачно - навіть попри те, що їх було двоє, а він один, незнайомець здавався значно сильнішим, до того ж тримав у руці бейсбольну битку. 

 - Нікого ми не ображаємо, - відповів Тед. - Йдемо собі, нікого не чіпаємо, чому вона до нас прив'язалася?

 - Він мене назвав малоліткою, а потім штовхнув, - поскаржилася дівчинка, тримаючися за плече з таким виглядом, наче от-от помре. 

- Недобре так робити, джентльмени, - докірливо похитав головою чоловік з биткою.