Сміттяр

То була спальня Поллі. Дивно, але попри те, що вона так хотіла спати, дівчина ще не лягала. Вона стояла біля вікна в одній коротенькій нічній сорочці, дивно осяяна місячним світлом, і дивилася кудись вдалину.

Він не встиг навіть  усвідомити, що робить, як уже опинився поруч із нею, обійняв  за талію та сховав обличчя у її розпущеному по плечах волоссі, що пахло жасмином і морським бризом.  Майнула думка, що зараз Поллі насварить його і прожене, але дівчина навіть не воррухнулася.

 - Не можу повірити, сам Ерік Пітерсон, лицар без страху і докору, наніс мені свій візит, - насмішкувато сказала Поллі. - А може, я просто сплю і мені все це сниться?

 - Ти спиш і тобі сниться, - луною відгукнувся Ерік, цілуючи її в шию, де билася тоненька жилка. Як же вона чудово пахла! Він не знав, чи то якісь парфуми, чи власний аромат її тіла, але, здається, зовсім втратив голову.

Поллі таки вивільнилася з  його обіймів, але тільки для того, щоб повернутися до нього обличчям. Їхні губи зустрілися. Ерік заплющив очі, і йому здалося, що він насправді - човен, який крутять і несуть бурхливі океанські хвилі, то здіймаючи вгору, то різко кидаючи вниз, погрожуючи розбити об скелі і раптом знову виносячи на відкритий простір.

Поллі так міцно стискала його руку, що її нігті вгородилися в шкіру, але це був приємний біль.

 - Еріку, що ти зі мною робиш? Мені здається, я зараз помру...

 - То, може, мені піти? - запитав він, але, попри логіку своїх слів, ще міцініше стиснув її в обіймах.

 - Ні, не треба... - прошепотіла Поллі. - Залишся, будь ласка...

***********

Два наступних дні злилися в його свідомості у якийсь дивовижний сон, в якому було зовсім мало подій, але надзвичайно багато відчуттів та емоцій. Пізніше, навіть якби він дуже захотів, то не зміг би пригадати жодних деталей - що вони їли, як проводили час, про що розмовляли. Зате він до найменших подробиць, до крихітної родимки над ключицею чи веснянки на носику, зберіг у пам'яті її образ - якою вона була тоді, у ті два сонячних дні, що їх неначе подарувало осені літо. Він дивився на неї і не міг надивитися, не уявляв, як зможе жити без неї далі. Це було б те саме, що жити без повітря, що потрапити на довічне ув'язнення без права колись побачити сонце. Він розумів, що все одно це станеться - йому доведеться жити без неї, але відразу ж проганяв від себе ці думки.

Вже в останній день цього вікенду, надвечір у неділю, вони ліниво лежали на пляжі, тримаючись за руки, і дивилися в небо. Настрій був розслаблений і трохи сумний. Кожен із них мовчав і думав про щось своє. Коли раптом у кишені Ерікових шортів задзвонив телефон.

 - Не бери, - сказала Поллі. - Ну їх усіх...

 - А раптом це... - він замовк. Не хотів вимовляти імені Теда. Але, тільки подумавши про нього, відчув, як у грудях щось важко обривається. Його охопила досада - ще так мало залишилося часу, навішо цей недоречний дзвінок?

 Але то був всього лише містер Рассел. Він поцікавився, як минає їхній похід та повідомив, що ремонт у його квартирі закінчений, отож син може повертатися додому. Але в понеділок вони з Еммою чекають його на обід.

 - Добре, я прийду, - відповів Ерік і попрощався.

 - Давай кудись втечемо, - замислено сказала Поллі. - Далеко-далеко, в іншу країну. Щоб нас ніхто там не знав. Імена поміняємо, зробимо нові документи...

 - Було  б чудово, - відповів Ерік. - Але...

 - Що "але"?

 - Мені не можна кидати університет.

Вона махнула рукою і відвернулася.

**********

Вже коли у понеділок зранку потяг мчав їх назад до міста, Ерік наважився озвучити ті думки, які нав'язливо крутилися в його голові.

 - Поллі, - схвильовано почав він, - ти знаєш, я планую залишитися тут, не повертатися до свого району. Я ще, правда, не знаю напевне, як це зробити, але неодмінно придумаю. Я дуже хочу закінчити університет і потім стати вченим, як професор Морган.

 - Я рада, що ти маєш такі грандіозні плани, - сухо відповіла Поллі. Вона була чомусь не в настрої, здавалося, у своїх думках витала далеко звідси.

Проте Ерік вирішив усе одно викласти все, про що думає, бо невизначеність для нього завжди була гіршою за будь-який , навіть неприємний, розвиток подій.

 - Я, звичайно, розумію, що до Теда мені далеко, - його голос схвильовано перервався. - Я пам'ятаю, як ти казала, що хочеш стати дружиною дипломата...

 - Еріку, ти дурень, - роздратовано промовила Поллі, не дивлячись на нього. Її погляд був звернений за вікно, але, здавалося, вона дивиться кудись ще далі. - До чого ти приплів сюди Теда? Якщо хочеш знати, ми з ним порвали стосунки. Я більше з ним не зустрічаюся. Просто ми домовилися поки що про це не говорити, поки закінчиться... ваша угода.

Останні слова прозвучали хрипко, наче вона от-от мала закашлятися.

 У Еріка до щік прилила кров. Він відчув  радість, схожу на ту, яка виникає, коли виходиш із кабінету після успішно складеного екзамену. Але тоді разом із радістю приходило полегшення, а зараз приємне відчуття було змішане з занепокоєнням, наче  у всій цій ситуації вчувався невідомий підступ.

 - То, може, ти... зі мною... тільки через те, щоб помститися йому? - видихнув він.