Сонети

Проснись, любове! Чи твоє жало
Не дошкульні́ше, аніж голод лютий?
Нехай найкраще снідання було,
Та без вечері важко нам заснути.

Так і любов голодний погляд свій

Сьогодні погамує до нестями,
А взавтра знову необхідно їй
Втішатися коханими вустами.

Щоб не зазнати збайдужіння ран

В щоденного побачення хвилини,
Нехай до зустрічей ведуть стежини
Через страшний розлуки океан.

Нехай зима розлук несе кайдани,

По ній весна ласкавіша настане.

57

Твій вільний раб, ладен я день при дні
Тобі єдиній слугувати вірно,
Найменшу примху виконать покірно
В години рабства, дорогі мені.

Я проклинать не смію навіть скуки,

Чекаючи на твій жаданий зов.
Коли ж слузі накажеш вийти знов, —
Мов дар, він прийме гіркоту розлуки.

Ревнива мисль не сміє підійти

До справ твоїх, заглянути в ті справи,
Я, раб німий, лиш думать маю право:
Щасливі ті, хто зараз там, де ти.

Роби, що хоч. Моє чуття незриме

І зраду, й глум покірливо нестиме.

58

Хай криє Бог, що дав мене в раби,
Щоб я посмів твого жадати звіту.
Чинить контроль тобі. Що хоч роби, —
Покірний раб не має права сміти.

Я знову ждатиму без нарікань,

І не наближусь без твого наказу, —
Моє терпіння, звичне до страждань,
Знесе ганьбу, забувши про образу.

Де хочеш будь, на власний розсуд дій:

Свого ж дозвілля владарка сама ти,
І власний злочин лиш тобі одній
Дано засуджувати чи прощати.

Я ждатиму, хоч пекло в тім жданні:

Твої гріхи судити не мені.

59

Якщо на світі не бува нового,
Лиш плин повторний явищ і речей,
То блуд який це розуму людського, —
Знов тяж нести вже роджених дітей.

Якби вернуть я міг роки уперті

В п’ять сотень кіл, що сонце їх пройшло,
І в древніх книгах, де й слова затерті,
Я віднайшов ясне твоє чоло, —

Дізнав би я, що в дні далекі знали

Про чудо це — краси земної цвіт,
Вони чи ми вперед сягнули далі,
Чи вічно йде шляхом повторень світ.

Я певен, що в минулому поети

Вславляли менш достойнії предмети.

60

Як хвилі мчать на узбережну рінь,
Так в небуття і нині мчать хвилини:
Одну поглине вічності глибінь,
На зміну їй уже наступна лине.

Все зроджене під блиском осяйним

До сонця пнеться, зріючи незримо.
А там встає затемнення над ним,
І Час дари свої стина без втриму:

Цвіт юності безжально обрива

І люто борознить чоло краси,
І все живе лягає, мов трава,
На пруг нсутомленної коси.

Та вірш мій проти смерті сміло стане

І захистить твоє лице кохане.

61