Сонети

На волі чиниш ти за блудом блуд.
Коли над серцем я твоїм не властен.
Рокам і вроді личить це. Мій суд
На карб тобі спокус не міг покласти.

Ласкавий ти — тому й атак немало,

Вродливий ти — тому в облозі й сам.
І, правнук Єви, ти явив зухвало
Звитяжну міць спокусливим жінкам.

Та міг би ти моєї честі ради

Знайти красі і молодощам втрим,
Щоб запалом незборканим отим
Подвійної не допустити зради:

Її — що вродою причарував,

Своєї теж — бо друга занедбав.

42

Біда — не те, що володієш нею,
Хоч я її кохаю щиро, знай,
Вона стає владаркою твоєю, —
І це біда, бо нашій дружбі край.

Я сам ваш глум виправдую з одчаєм:

Ти в ній мене любити захотів,
Вона також твою любов стрічає
Як знак палких до мене почуттів.

Як милу втрачу — то її знайдеш ти,

Тебе ж утрачу — мила скориста;
Обоє стрінетесь — я все до решти
За раз утрачу й понесу хреста.

Стривай. Та ти ж — мого єства основа.

Я — люблений! О радосте раптова!

43

Заплющені найкраще бачать очі,
Не знавши втіх на денному путі.
Тебе вві сні мій зір стріча охоче,
Яснішаю тобою в темноті.

Нехай би тінь твоя, що в темні тіні

Вливає світло, сяла в дні ясні,
Коли ночами в золотім промінні
Вона очам так сяє уві сні.

Яких би втіх мої зазнали очі,

За дня живого вгледівши той лик,
Що мертвої мені ввижався ночі
Крізь темні шиби зімкнутих повік?

Без тебе день на ніч похмуру схожий,

А ввійдеш в сон — і ніч як день погожий.

44

Коли б то плоть на мисль було можливо
Мені змінить хоч на короткий час,
Я б відстань подолав несправедливу.
Що безконечністю лягла між нас.

Хай доля занесла б, немов пилину,

Мене в найбільш віддалені світи,
Я б, перетнувши океан, прилинув
До місць в яких перебуваєш ти.

Та я не мисль і вільно так не лину

В той світ, що заховав твою красу, —
Корюсь я силі простору й часу,
Бо створений, як всі, з води і глини.

Вода — невтішних сліз моїх потік;

Земля — я до землі приріс навік.

45

Проте дві інші всесвіту основи —
Повітря і вогонь — не знають меж:
Дихання мислі не заб’єш в закови,
Вогню бажання в пута не візьмеш.

Коли до тебе линуть ці стихії,

Мого кохання віддані посли, —
Вода й земля, що в плоть мою вросли,
Руйнують вщент усі мої надії.

Найважчої тоді я повен муки,

Аж доки вернуться посланці знов
І вістку принесуть, що друг здоров,
Що згадує мене у дні розлуки.

Щасливий я. Та уриваю сміх.

Шлю знов послів і жду в тривозі їх.

46