Сонети

Мій зір і серце мруть на полі бою, —
За тебе згубна йде між них війна.
Бо скарб, не ділячи поміж собою.
Посісти прагне кожна сторона.

Я чую серця стук: «Вона в мені,
Куди не проникають очі ниці».
Метнувся зір: «Наслухались брехні!
Навік вона ввійшла в мої зіниці».

Щоб тій війні покласти край назавше,
Парламентери дум зійшлись за стіл
І миру мудрого дійшли, поклавши:
Коштовний скарб розпаювать навпіл.

Очам — що вхопить зорове сприймання,
А серцю вже — сердечний пал кохання.

47

Мій зір із серцем підписав папір
На подання взаємодопомоги,
Коли без тебе голодує зір
Або страждає серце від знемоги.

Як зір ласу́є образом твоїм,
То пригоща́ й союзника обідом.
Щоб любі мрії розділить з сусідом,
І серце зве союзника в свій дім.

Притулок твій — моя уява й груди:
Нема тебе — і все-таки ти в них,
Адже з думок ти не втечеш нікуди, —
Думки в мені, як ти в думках моїх.

А думи сплять — ти в сни ідеш урочі,
Щоб чарувать мої і серце, й очі.

48

Старанно я, готуючись в дорогу,
Майно своє ховаю під замки,
Щоб гість незваний до набутку мого
Пожадливої не простяг руки.

А ти — джере́ло муки і відради,
Найбільша цінносте мого життя,
Перед якою й золото — сміття,
Тебе хто-будь, побачивпіи, украде.

Куди ж мені сховать тебе? Хіба що
В єдиний сховок — до моїх грудей,
Щоб не наважився з лихих людей
Привласнити мій скарб якийсь ледащо.

Та скарбу цього не сховать ніде, —
Його і в серці злодій віднайде.

49

В той час лихий (нехай він нас мине),
Коли усі мої відкриєш вади,
І зиск, і втрати зваживши, мене
Позбавиш ти останньої відради,

В той час лихий, коли, ідучи мимо,
Ти збайдужа кивнеш на мій привіт,
Як не мені, а вже комусь цвістиме
Твоєї вроди молодої цвіт,

В той час лихий свої зміцню я сили
Визнанням вад і власної вини,
Щоб ґрунтом зрад твоїх вони служили
І проти мене свідчили вони.

Покинути мене ти маєш право, —
Чуттям твоїм я не знайду підстави.

50

Як важко їхати вперед мені.
Таж верстви ці, лукаві лиходії,
Мене щораз віддалюють від мрії,
Від радості, що скрилась в тумані.

Вже кінь давно стомивсь, бо на коні —
Вантаж розлуки, туги, безнадії.
Він стиха йде, неначе розуміє:
Що дальша путь — безрадісніші дні.

Кінь тільки рже на всі мої спонуки,
І шарпають мене ті дикі звуки, —
Сталь острогів так на коня не діє.

О, скільки їхати іще століть?..
Ти десь позаду вже, моя надіє,
А біль тупий попереду стоїть.

51