Сонети

Існує двоє нас — я визнаю, —
Хай ми одними зв’язані чуттями.
На честь непоганьбовану твою
Не упадуть моїх пороків плями.

В коханні нашім — щастя навзає́м,

Та різні прикрощі, які так часто,
Чуттів не шкодячи, ми визнаєм, —
Змагають нашу зустріч обікрасти.

На бачності я маюсь, щоб тобі

На людях не послать, бува, привіту,
Бо міг би тим віддать тебе ганьбі
В очах зломовного пустого світу.

Так, я люблю тебе, й любов моя

Несе в собі ясне твоє ім’я.

37

Як батькові, що старості дійшов,
Дає снагу дітей потужний ріст,
Так і мене збагачує любов,
Краса твоя, становище і хист.

Твій розум, слава, честь, шляхетний рід, —

Все враз чи щось одне з ціннот отих
І на мені лишає добрий слід:
Прищеплено ж мою любов до них.

Не знать мені зневаги і нужди,

Коли такі скарби у тебе є, —
Твоєї слави часточка завжди
Звеличує дрібне життя моє.

В тобі — межа моїх стремлінь і мрій,

І суть твоя — увесь достаток мій.

38

Яких ще тем примхливій музі треба,
Коли ти в вірш таку вдихаєш суть,
Що кращої явить не зможе небо
І папірцям слова не віддадуть.

І в тім твоя, а не моя заслуга,

Якби слова у віршах зацвіли,
Бо лиш душа німа і недолуга
Красі твоїй не висловить хвали.

Будь музою десятою поету,

Від решти муз гарнішою стократ, —
І образ твій повік не кане в Лету,
Ти в цих словах не знатимеш утрат.

І славу нам ділити по заслузі:

Мені — за труд, а за натхнення — музі.

39

Як можу я хвалить твої чесноти,
Коли удвох — одна істота ми?
Я тим хвалив би сам себе супроти
Звичаїв добрих, визнаних людьми.

Тож будьмо нарізно, й любов, нам дану,

Тепер двома іменнями зовім,
Щоб я, відділений, належну шану
Складати міг ціннотам лиш твоїм.

Ти завжди болісна, розлуко люта,

Зате, дозвілля маючи запас,
Любовні мрії вміють обманути
Тверезу думку і повільний час.

І я, твоя відторгнута частина,

Хвалю тебе, моя любов єдина.

40

Усе, мій любий, все моє візьми,
Та не побільшають чуття твої.
Вона з моєю радістю й слізьми
Була твоя, як ти й не мав її.

Її ж любов — розставлене сильце —

Сприйняв ти як любов мою тривку.
Та я боюсь — самоомана це,
Це свідчення примхливого смаку.

Хоч обікрав, коханий, старця ти,

Та я простив тобі крадіжку ту.
Любовну кривду важче нам знести,
Ніж ворожнеч відвертих гіркоту.

Ти, в кому зло не видається злим,

Будь катом ліпш, не ворогом моїм.

41