Сонети

Ні, я не йду тропою віршоробів,
Що оди тчуть з фальшивої краси.
Їй не шкодують неба для оздоби
Здрібнілі і охриплі голоси.

Своїх я уст брехнею не поганив,
Для порівнянь не брав так, як вони.
Скарбів земних, перлин всіх океанів,
Зірок і квітів ранньої весни.

У вірші правда — над усе для мене,
І я писав, що мила — чарівна,
Хоча від матері лице натхненне,
А не з небес отримала вона.

Мою любов хвалити не годиться, —
Вона не крам, що продають в крамницях.

22

Не вірю дзеркалу, що вже старий я,
Твоєю ж юністю я молодий.
Але як час твоє лице пориє,
Упевнюсь я — кінець приходить мій.

Твоя краса — це шати мого серця
Що до грудей покладене твоїх,
Твоє ж й моїх, наснаги повне, б’ється,
Щоб довго ще я молодіти міг.

Я думаю про нього щогодини,
За нього я на все ладен, затям.
Так ніжна мати за життя дитини
Готова власним заплатить життям,

У наших серць тепер життя єдине:
Моє помре — твоє також загине.

23

Немов актор, що, збившися із ролі,
Затнувсь на слові, з остраху мовчить.
Чи як шаленець, на коротку мить,
Упавши в лють, німіє мимоволі, —

Отак і я забув про цілий світ,
Мовчу, в любовному блаженстві млію.
Мого чуття важкий солодкий гніт
Закрив уста і поневолив мрію.

Хай погляд мій іде замість послів
Безмовним вісником палкого серця, —
Він — лицар кращий на любовнім герці,
Аніж полки гучних і пишних слів.

Учись читати писане без мови,
Очима слухать вісника любові.

24

Мій зір-митець відбив твоє лице
На мого серця полотні незвичнім.
І на зображення удале це
Прийшовсь я рамою на віки вічні.

Щоб свій портрет побачити в мені,
Крізь маляра дивися на творіння, —
Воно в робітні висить на стіні.
Де, як вікно, твій зір пуска проміння.

Там наші очі здружено трудом:
Мої творили цей шедевр новітній,
Твої ж, у грудях будучи вікном,
Впускали щедро сонце до робітні.

Метавсь митець і малював, що міг,
Лише до серця не знайшов доріг.

25

Нехай комусь від щедрої планети —
Високі титули, гучна хвала.
Таких дарів не дістають поети, —
Мені зоря любов твою дала.

Цвіте, мов соняшник, в красі великій
Улюбленець могутнього царя.
Та куца ласка царського двора —
Щез фаворит невдячного владики.

Військовий вождь, по тисячній звитязі
Лиш раз один розбитий у бою,
В неласку падає, живе в зневазі,
І владу, й честь утративши свою.

Мені ж від зір найбільша честь припала:
Твоя любов, велика і тривала.

26