Сонети

Вперед рвучись дорогами простими,
Коня повільність виправдать я рад,
Але тепер, вертаючись назад,
Кажу йому: — Лінивство непростиме!

До тебе вихор хай мене нестиме,

Неначе з гір нестримний водоспад,
Удари буду сипати, як град,
Лише б стихію підігнати ними.

Рвучись до тебе у зворотну путь,

Злиденну шкапу миттю обженуть
Крилаті прагнення — любові діти.

Вони виправдують нужденну тлінь:

«Від щастя їхати — потрібен кінь,
До щастя — наніими крильми летіти».

52

Я — мов багач, що може в кожну мить
Свої скарби заховані відкрити,
Та оглядать не часто їх спішить,
Щоб тим блаженства вістря не тупити.

Великих свят на рік приходить раз

Для нас пора і радісна, й врочиста,
І ми в разках коштовного намиста
Не дуже часто бачимо алмаз.

Нехай скриває дорогу перлину

Від мене днів безжальна пелена.
Та скільки радощів, як на хвилину
Мені мій скарб відкриє враз вона!

Тебе побачивши, від щастя млію,

Нема тебе — я бережу надію.

53

З яких стихій постав ти, чудодійний.
Що не подібний до усіх створінь?
Один ти кидаєш мільйони тіней,
Коли у кожного одна лиш тінь.

Портрет Адонісів — недійшлий плід,

Невдала ві́дбитка твого обличчя.
В лиці Єленинім твій ніжний вид,
Що шати еллінські на мить позичив.

Весна-красна й осінні дні гостинні

Твою найліпше відбивають суть.
Як перші вроду нам явили нині,
То другі скарб твоїх щедрот несуть.

У всіх речах ти, що для нас чарівні,

Та в сталості тобі немає рівні.

54

В оправі правди й чистоти ясної
Для нас краса привабніша стократ.
Так ми ще більше любимо весною
Красу троянд за їхній аромат.

Червиві квіти, як троянди, ніжні,

Вони і квітнуть у садах одних,
Те саме листя й колючки на них.
Ті ж пелюстки рожеві й білосніжні.

Та жити їм, не знаючи весни,

І непривітаним на пні померти.
Ну й що трояндам смерть? Адже вони
Живуть у пахощах і після смерті.

Отак і з тебе, цвіте юнаків,

Есенцію в віках лишив мій спів.

55

Надгробків царських мармурові плити
Переживе потужний мій рядок,
І образ твій, немов із міді литий,
У вічність перейде. Хоч воєн крок

Зруйнує все — і статуї, і трони.

Каменярами тесаний граніт,
Але твоєї із пісень корони
В тисячоліттях не забуде світ.

Ти смерті й забуття минеш дорогу

І, відшукавши путь в людські серця
Вперед ітимеш із віками в ногу,
Аж доки дійде світ свого кінця.

І в день суда ти житимеш у слові,

В піснях моїх, що сповнені любові.

56