Сонети

Стомившися, вже смерті я благаю,
Бо скрізь нікчемність в розкоші сама,
І в злиднях честь доходить до одчаю,
І чистій вірності шляхів нема,

І силу неміч забива в кайдани,

І честь дівоча втоптана у бруд,
І почесті не тим, хто гідний шани,
І досконалості — ганебний суд,

І злу — добро поставлене в служниці,

І владою уярмлені митці,
І істину вважають за дурниці,
І гине хист в недоума в руці.

Стомившись тим, спокою прагну я,

Та вмерти не дає любов твоя.

67

Ну, і чому живспі ти у гріхах,
Безчестя прикриваючи собою?
Щоб зло гострило світові на страх
Приховану твоїм іменням зброю?

Щоб фальш в’ялила мак твого лиця

І мертва тінь сягла живого сяйва?
Навіщо вроді фальш, адже ж оця
Живій троянді позолота зайва?

Чому живеш ти в дні, коли до дна

Природа вибрала краси криницю?
Тепер старчиха знічена вона,
Лише з твоєї жебрає скарбниці.

То й береже тебе, щоб в дні ганьби

Нам показать минулих літ скарби.

68

Твоє лице — свічадо давніх літ.
Коли краса упевнено і зримо
Росла, буяла, як весняний цвіт,
Не смівши удаватися до гриму,

Коли ще не заведено було —

Зрізать покійниць золоте волосся,
Яке б, чуже оздобивши чоло,
Жило удруге й заново вилося.

Ти воскрешаєш нам священні дні,

Явивши скромність і природний розум,
Та барв не крадеш у чужій весні
Своїм квіткам, що борються з морозом.

Тепер за мапу правиш ти природі, —

Щоб показать красу померлу моді.

69

Твоя частина, видима для ока,
Не залишає жодних побажань;
І вірна дружба й ворожда жорстока
Твоїй красі склада належну дань.

Назовні скарб, то й зовнішні похвали.

Та з тих же уст ми чули іншу річ,
Коли перед судом людським ставала
Частина друга, схована од віч.

Щоб душу знать твою — ціннот вершину, —

Цікавий люд обстав тебе кругом.
До справ і вчинків приклада аршина
І дух троянд поганить бур’яном.

Той запах вигляду твого не вартий,

Бо йдуть в твій сад усі — нема там варти.

70

Нехай ганьблять, — не маєш в тім провини, —
Постійно в парі врода й поговір.
Так ворон чорний в чистім небі лине,
Та неба не бруднить крилом, повір.

Обмови ті — засвідчення чесноти

Твоєї чистої душі. Отак
До квітки ніжної плазує потай
Подібний лиходійствами хробак.

Хай в щит чеснот твоїх розбито стріли

І юних днів спокуса відійшла,
Та правда й чистота твоя зустріли
Не всі атаки підступу і зла.

А блиску не сягли б твого ці плями, —

Ти володіла б усіма серцями.

71