Спостерігаючи за англійцями

Американське мило чи так звані «денні драми» мають таку ж цільову аудиторію — низи робочого класу, — як і наші «Мешканці Іст-Енду» та «Вулиця Коронації»[56] (цільову аудиторію легко визначити за продуктами, які рекламують під час пауз), але там всі герої (антураж, фон) середнього класу — гламурні, привабливі, заможні та молоді. Вони всі юристи, лікарі та успішні бізнесмени, ідеально доглянуті та вбрані, проживають своє сповнене незгод сімейне життя в бездоганних дорогих будинках. Вони таємно зустрічаються з коханцями в ошатних ресторанах та розкішних готелях. Здебільшого на цю «натхненну» американську модель рівняються усі серіали світу. І тільки англійці обрали собі грубий, кухонний реалізм робочого класу. Навіть австралійське мило, яке найбільш схоже до нашого, є досить гламурним у порівнянні з похмурими та безпросвітними англійськими серіалами. Чому так? Чому мільйони простих англійців хочуть дивитися серіали про простих, достоту таких самих, як і вони, англійців? Про людей, які б цілком могли бути їхніми сусідами!

Відповідь криється частково в емпіризмі і частково в реалізмі[57], які так глибоко вкорінені у свідомості англійців. А також у вихідних рисах — приземленості та прозаїчності, у нашій затятій любові до всього реалістичного, справжнього та конкретного, і такій самій затятій нелюбові до всього штучного та претензійного. Якби Певзнер писав «Англійськість англійських мильних опер», то, я думаю, в «Мешканцях Іст-Енду» та «Вулиці Коронації» він би розгледів суто англійську «любов до фактів, одержаних внаслідок спостережень та особистого досвіду», «уважність до всього, що нас оточує» та «правду у всіх її буденних виявах», достоту як він це все спостеріг у творах Гогарта, Констебля та Рейнолдза.

Та цього пояснення недостатньо. Швейцарський живописець Фюзелі, либонь, мав рацію, пишучи, що всі «смаки та почуття пов’язані з реальністю». Однак англійці можуть належно оцінити і не дуже реалістичні форми мистецтва загалом і драматургії зокрема. Тільки в серіалах ми стоїмо осторонь від усього світу, прагнучи в дзеркалі екрану побачити відображення власної буденності. Закрадається здогад, що такий дивний смак тісно пов’язаний із потребою приватності, прагненням залишати особисте особистим — піти до дому, зачинити двері і підняти підвісний міст. У попередніх розділах я детально проаналізувала зацикленість на приватності і дійшла висновку, що саме вона породжує колосальну цікавість до чужих життів, яку можемо вдовольнити невинними плітками тільки частково. Тут діє правило забороненого плоду: англійські правила приватності спричинилися до того, що ми дуже мало знаємо про життя та справи людей з-поза найближчого кола сім’ї та друзів. Також нам не можна «порпатися у брудній білизні» і так само не можна питати нічого особистого, — щоб не провокувати співрозмовника на відверті сповідання на публіку.

Тож ми не знаємо, що відбувається за зачиненими дверима у сусідів (виняток становлять хіба дуже галасливі сусіди, на яких ми вже рапортували до поліції та місцевої спільноти самооборони). Якщо на звичайній англійській вуличці когось уб’ють, то сусіди на питання поліції та журналістів завжди відповідають приблизно таке: «Ну, ми їх майже і не знали…», «Вони трималися осторонь…», «Та вони здавались досить милими…», «Тут ніхто не лізе в чужі справи…», «Жах, але, ви знаєте, ніхто не хоче пхати носа до чужого проса…». Взагалі-то, ми б радо запхали свого носа! Ми — постійно роздратована через неписані драконівські правила приватності нація невгамовних підглядачів із-за фіранок. І весь секрет популярності незвичайних серіалів про звичайних людей в тому, що герої «цілком могли би бути нашими сусідами»! Дивитися мило на кшталт «Мешканців Іст-Енду» та «Вулиці Коронації» — це щось на зразок дозволеного підглядання у шпаринку за прихованим, забороненим, приватним життям сусідів — людьми, які мають той же соціальний статус, що і ми, але в реальності ми можемо лишень здогадуватися та додумувати, чим вони живуть.

Наркотична привабливість мильних опер криється саме в тому, що ми можемо опосередковано вдовольняти цікавість до чужих життів. Серіали — це різновид вуаєризму. І вони, певне що, підтверджують найгірші підозри про те, що діється за щільно зачиненими дверима і наглухо заштореними вікнами сусідів: там зраджують, п’ють, б’ють дружину, продають наркоту, хворіють на СНІД, вагітніють підлітки, убивають… «Мильні» сім’ї — «такі ж, як ми», тільки от життя собі вони можуть ускладнити ще гірше, ніж ми.