Спостерігаючи за англійцями

Досі я згадала лише найпопулярніші англійські серіали, які, без сумніву, можна зарахувати до категорії серіалів для робочого класу. Йдеться про «Мешканців Іст-Енду» та «Вулицю Коронації». Та наші телепродюсери — народ мудрий і щедрий — із шкіри пнуться, щоб кожен соціальний прошарок, — ба навіть кожна демографічна група в межах цього прошарку, — мав своє власне телемило. «Мешканці Іст-Енду» та «Вулиця Коронації» — для містян робочого класу Півдня та Півночі, відповідно. «Емердайл» — для тих, хто на одну-дві сходинки вище: тут вже є досить багато персонажів з низів та середини середнього класу, а також вони живуть переважно в селі, а не в місті. «Святі Дуби» («Hollyoaks») — це, по суті, молодіжна, підліткова версія «Мешканців Іст-Енду», щоправда, тут герої мешкають за містом і трохи відійшли від строгих реалій буденності — в серіалі є привабливі герої, хоч і все одно вбрані в реалістично дешевий одяг в стилі кежуал. Навіть середнячки та верхівка середнього класу час від часу отримують свою порцію мила: досить довго вони мали «This Life» про життя балакучих, але трохи невротичних юристів, яким перевалило за тридцять. Вони досить привабливі і гарно вбрані, але, на відміну від побратимів із американських серіалів, не прокидаються з ідеальним макіяжем та зачіскою; якщо вони напиваються (а це трапляється часто), то блюють досить переконливо; сварки та суперечки містять правильну дозу відповідних матюків; а ще в них в мийці лежить брудний посуд!

Правила сіткомів

Ті самі правила буденного реалізму діють і в наших сіткомах. Майже всі англійські сіткоми про «лузерів» — невдах, що ходять на паскудні роботи, мають нещасливі стосунки, живуть — і то ще як поталанило — у замшілих приміських будиночках. Вони переважно з робочого класу або самих низів середнього, але навіть ті заможніші герої ніколи не є великим цабе. Тут герої — чи радше антигерої, персонажі, з яких ми потішаємося — всі до одного невдахи.

Такий підхід ускладнив експорт англійських сіткомів: коли популярні англійські сіткоми, наприклад, «Men Behaving Badly» («Негідники»), «адаптовують» під американський ринок, то наші персонажі для них надто простакуваті, надто неуспішні, надто непривабливі, надто неотесані. І, взагалі, викликають несприйняття. В американській адаптації їм дають підвищення на роботі, їх прилизують до стандартів, у них гарніше волосся, кращий одяг, гламурніші подружки, дорожчі будинки і спосіб життя. Всі їхні огидні звички ретельно ретушують, вичищають мову, а заразом і ванну з кухнею.[58]

Не подумайте, що в американських сіткомах немає лузерів: є, але це лузери вищого ґатунку! Вони не такі безпросвітно безнадійні, злиденні, неоковирні та відразливі, як лузери англійського підвиду. У телесеріалі «Друзі», наприклад, один чи двоє героїв не мають крутої кар’єри, але в них хоч волосся на місці; їх можуть звільнити, але на втіху в них є гарненькі личка та ідеальна засмага.

Є тільки один успішний американський сітком, багатосезонний «Roseanne», де герої трохи наблизились до реалістичної кухонної марудності, яка є нормою для англійських сіткомів і без якої не можуть жити емпірично налаштовані, приземлені, цинічні, хтиві, ласі попідглядати англійські телеглядачі, які в сіткомах, як і в серіалах, хочуть бачити певзнерівську «правду у всіх її буденних виявах».

Я не стверджую, що англійські комедії чимось кращі, дотепніші чи мудріші, ніж американські чи ще там якісь. Як на те пішло, то гумор більшості англійських сіткомів менш дотепний та тонкий, ніж в американських, — він набагато наївніший, гидкіший і тупіший. У реальному житті та в буденних розмовах, як на мене, англійці справді дотепніші та мають тонше почуття гумору, аніж інші народи. Мистецтво дотепу, іронії та висміювання проявляється в певних телекомедіях, та це не впливає на кількість пердінь та слів на кшталт «срака», та, зрештою, й інших референсів до задниці, які в нас мають за дотепи найдосконалішого штибу.

Ми можемо справедливо пишатися шпарким гумором таких програм як «Yes, Minister». Ми, поза сумнівом, неперевершені у мистецтві сатири та пародії (а як же інакше! Ми ними рятуємося, щоб не сердитись і не влаштовувати революції!), та не забуваймо, що ми породили Бенні Гілла та фільми «Carry On», які відрізняються від вульгарних європейських стендап-шоу (та їхніх американських, австралійських та японських відповідників) лиш розмаїттям дешевих жартів, двозначних каламбурів та натяків.

У такий спосіб, думаю, ми віддаємо честь любові до слів, але нам це честі не робить. Монті Пайтон — це історія іншого штибу, і в соціальному, і у вербальному контекстах, але все-таки це дуже дитячий, школярський вид гумору.