Спостерігаючи за англійцями

Один мій приятель-цинік зауважив, що любов до слів тут може бути другорядною, а вся суть у закрепах, та мене його теорія не переконала. Часто кажуть, що англійці надто вже переймаються своїми тельбухами, а судячи із вмісту шафок у ванній кімнаті (так, я завжди зазираю у шафки, а ви хіба ні?) і аптечок, у прагненні до якогось сумнівного балансу між твердістю та м’якістю, таки справді зловживають засобами від закрепів та проносів. Та чи ми більше зациклені, ніж німці? Ми, на відміну від них, не встановлюємо унітази з плоским дном, щоб потім ретельно інспектувати склад фекалій (принаймні я думаю, що вони саме для цього: іншого логічного призначення тим плоскодонкам я не бачу). По суті, звичка читати на троні свідчить про те, що нас бентежить процес дефекації: ми краще сконцентруємося на словах, аніж зосередимося уважно (по-німецьки? анально?) на продуктах життєдіяльності. Та може бути й так, що це ще один вияв англійського лукавства.

Згідно з неписаними правилами читання на троні, книжки та журнали мають бути відносно несерйозними — гумористичні, збірники афоризмів, збірки листів та щоденників, загадкові довідники з не менш загадкових тем, старі журнали — тобто все те легеньке чтиво, що не потребує глибокодумного занурення в текст. «Тронна лектура», як і все, що є в англійських домівках, є чудовим класовим індикатором:

Чтиво робочого класу переважно гумористичне, розважальне чи на тему, дотичну до спорту: анекдоти, комікси, вряди-годи якісь кросворди чи шаради, пара глянцевих та спортивних журналів. Також там можна знайти журнали про хобі та усілякі вподобання, як-от мотоцикли, музику та скейтбординг.

Низи та середина середнього класу не так захоплюються «тронною лектурою»: вони можуть взяти з собою книжку чи газету, але не люблять виставляти на показ звичку читати в туалеті, тримаючи там цілу бібліотеку — на їхній погляд, це доволі вульгарно. Жінки ж взагалі неохоче зізнаються, що читають у туалеті.

Клозетові книгозбірні верхівки середнього класу бувають досить-таки претензійними — з книжками та журналами, які, здається, навмисно підібрали, щоб вразити відвідувачів, а не читати у своє задоволення[61]. Часто література там дуже еклектична і така цікава, що гості зачитуються і їх годі докликатися до обіднього столу.

Тронна лектура вищого світу зазвичай перегукується зі смаками робочого класу — там переважно спортивні та гумористичні журнали, щоправда, спортивне чтиво стосується полювання та рибальства, а не, скажімо, футболу. Іноді в туалетних книгозбірнях вищого класу можна знайти дивовижні старовинні дитячі книжки і древні зіжмакані видання журналів «Коні та гончаки» чи «Сільське життя», в яких можна надибати фото самої пані дому, зроблене з нагоди заручин ще в 1950-х.

Газетні правила

Коли я, — щоб аргументувати любов англійців до слова, — кажу, що понад 80 відсотків населення читає щоденні газети[62], то декотрі з вас, необізнані в тонкощах англійської культури, можуть помилково уявити собі націю високоосвічених мудрагелів, які тільки те й роблять, що глибокодумно аналізують політику та поточні справи, читаючи «Таймз», «Ґардіан» чи ще якусь велику, серйозну газету. Власне, обирати можна з чотирьох таких газет. Тільки 16 відсотків англійців обирають так звану «серйозну» всенаціональну щоденну газету.

Їх через великий формат ще називають «broadsheets» (широкоформатна газета). Я ніяк не могла второпати, чому ці газети такого велетенського незручного формату, аж поки не почала придивлятися, як читають пасажири електричок. Маневреність та комфортність читання там ні до чого — все зводиться до того, щоб мати таку велику газету, за якою можна сховатися. Великоформатні англійські газети — це яскравий приклад того, що психологи називають «бар’єрний сигнал». У цьому випадку більше пасує «сигнал фортеці». За розгорнутими сторінками газети не лише можна сховатися з головою — убезпечитись надійно від будь-якого контакту з людьми та успішно зберігати ілюзію відсутності — а ще й відгородитись, забарикадуватися за надійною стіною слів. От це — дуже в англійському стилі!