Спостерігаючи за англійцями

Великоформатні газети до певної міри ще й служать індикаторами політичних поглядів. І «Таймз», і «Дейлі Телеграф» тяжіють до правих, щоправда, «Телеграф», який частенько називають «Торіграф», має славу «правішої», аніж «Таймз». Газети «Індепендент» та «Ґардіан» балансують на лівому полі, та, знову-таки, «Ґардіан» має не таку «ліву» репутацію. Терміном «читач “Ґардіан”» часто послуговуються, щоб коротко описати млявого — ні риба, ні м’ясо — політично коректного лівака. Це Англія, крихітко, тож ні ліві, ні праві тут не в екстремі, власне, розгледіти відмінності буває дуже непросто, якщо ви, певна річ, не англієць і не обізнані із внутрішніми політичними нюансами. Англійці не люблять крайнощів — у політиці чи будь-де. Поза тим, політичні екстремісти та фанатики, — хоч ліві, хоч праві, — переступають надважливі правила англійського гумору, зокрема «Заборону на надмірну серйозність». У Гітлера, Сталіна, Муссоліні та Франко було багато гріхів, в тому числі й той, що вони нехтували самознецінюванням. Ніхто з них не мав би шансів в Англії: навіть без огляду на всі моральні безчинства, їх би одразу забракували через надмірну серйозність у ставленні до самих себе. На диво, Джордж Орвел помилився — події «1984» навряд чи реальні для Англії. Наша відповідь Великому Братові (тому з книжки, не з телевізора) була б така: «Та годі тобі вже!».

Таблоїди, їх ще називають «популярним» чтивом, менші за розміром (та за ними все ще можна сховатися) і не такі виснажливі — як в інтелектуальному, так і у фізичному плані. Читачі великих газет іноді опускають друковані забрала, щоби з погордою глянути на тих, хто читає жовту пресу. Тож коли вони ганять «пресу», — а вони це роблять постійно — то, скоріш за все, мають на увазі бульварні газетки.

Дослідження, проведене ДІРО (Дослідницьким інститутом ринку та опіній), показує, що «незадоволених» пресою більше, ніж «задоволених». Однак, у процентному співвідношенні різниця доволі невелика і, як зазначили соціологи, «пронизана іронією». Баланс порушили читачі серйозних газет (меншість), які частіше, аніж читачі таблоїдів, висловлюють «незадоволення» англійською пресою. Дослідники із ДІРО доповідають, що читачі великих газет навряд чи скажуть, що вони незадоволені тими газетами, які купують самі, тож виходить, вони незадоволені газетами, яких ніколи не читають! Відтак пресу критикують за принципом «не читав, але засуджую!». Дуже мудро! Англійці обожнюють скаржитися. Освічені верстви населення ще й люблять оплакувати те, в чому мало або й геть нічого не розуміють. Та я схильна думати, що насправді читачі великих газет незадоволені і тими газетами, яких ніколи не читають, так і тими, які читають щодня. Коли англійці щось купують, то це не означає, що їм це «щось» подобається чи хоча б «влаштовує». А тим паче це не означає, що ми не будемо скаржитись та бідкатись на це. За першої ж нагоди побурчати — от хоча б на набридливих соціологів із ДІРО, які ходять з тими своїми блокнотами і допитуються про наші вподобання, — ми ладні бурчати на… та на будь-що!

Мене, як віддану шанувальницю великих газет, мабуть затюкають і запишуть у зрадниці за добре словечко про бульварні газети, та я все ж думаю, що нападки не зовсім справедливі. Авжеж, мені вже по саму зав’язку досить сенсацій та «зрад», але так звана «серйозна» преса теж цим часто грішить. На відносно малому ринку ми маємо щонайменше вісім головних всенаціональних щоденних газет — чотири таблоїди і чотири серйозні — які б’ються за читацьку аудиторію не на життя, а на смерть. Тож їм усім доводиться трохи прибріхувати та вдаватись до суперлятивів, щоб привернути увагу читачів. Однак, абстрагуємось від моральних аспектів і визнаємо: якість письма, — що там, що там, — чудова. Звісно, різниця в стилі письма в «популярній» та «серйозній» пресі відчутна, але вправність журналістів — усюди на рівні. І тут немає нічого дивного, адже дуже часто журналісти там одні і ті ж: вони переходять з однієї газети в іншу — з жовтої преси в серйозну і назад, а буває, що й регулярно пишуть в обидві.

Щось мені підказує, що любов англійців до слів — а особливо зважаючи на всеосяжність цієї любові, для якої не існує класових бар’єрів — найяскравіше відображають не шпаркі колонки — хоч би які дотепні — у серйозних газетах, а заголовки в таблоїдах, придумані журналістами та редакторами. Візьміть і погортайте перші-ліпші таблоїди: ви одразу ж зауважите, що майже у всіх заголовках є гра слів — каламбур, двозначність, навмисна орфографічна помилка, літературна чи історична референція, дотепний неологізм, іронічне знецінення, в’їдлива рима чи кебетлива алітерація.