Спостерігаючи за англійцями

Сам концепт компромісу, здається, глибоко вкорінився у колективному несвідомому англійців. Навіть у ті рідкісні моменти, коли ми таки беремося палко диспутувати, все закінчується згодою. Громадянська війна в Англії була між прихильниками монархії та парламентської форми правління. І хто ж переміг? Нічия. Все закінчилося компромісом. Ми не любимо кардинальних змін, революцій, повстань та заворушень. На суто англійському марші протесту ми б скандували так: «Чого ми хочемо? ПОСТУПОВИХ ЗМІН! Коли ми хочемо? У СВІЙ ЧАС!».

Коли ми не знаємо, що сказати чи зробити, а це майже завжди, то вдаємося до улюбленого, на всі випадки життя, засобу — гумору. Як на мене, то правила гумору на роботі відкрили ще одну грань культурного феномену англійського гумору як такого. Ми вже знаємо, що англійці покладають надії на гумор, але досі мали нагоду лише спостерігати за «функціонуванням» гумору в соціальному контексті, де, либонь, нема нагальної потреби у прозорості, чіткості та продуктивності, як у контексті робочого середовища. Важливість гумору можна вповні осягнути лише тепер, коли ми бачимо, що заради гумору англійці готові пожертвувати комфортністю, злагодженістю та продуктивністю праці.

Правила гумору та скромності на роботі допомогли нам розглянути «зсередини» ще один стереотип — буцімто англійці не інтелектуали. Ми вивчили його «під мікроскопом» і розклали на складові, а саме — на заборону надмірної серйозності та самовихвалянь. Я покалатала англійською тлумкуватістю у чашці Петрі, покрутила нею туди-сюди і витягла ще один компонент, який дуже мені нагадує «емпіризм». А якщо конкретніше, то всі підкатегорії англійського емпіризму — антитеоретичність, антидогматичність та антиабстрактність. Ми надаємо перевагу фактам, конкретиці та здоровому глузду, плекаємо недовіру до обскурантизму, «європейського» теоретизування та риторики. У нашому улюбленому вигуку «Та годі вже!» є щось від фундаментального емпіризму! Якщо чесно, то й наш гумор наскрізь емпіричний. Чує моє серце, що ми ще повернемося до цього аспекту.

Виглядає на те, що й правило скромності — це ще одна тема, з якою ми маємо справу не вперше. Робоче середовище якнайкраще і якнайдоречніше забезпечує «випробування» цього правила (так само, до речі, як і правила гумору). Ми з’ясували, що коли вимоги реклами та маркетингу суперечать правилу скромності, то правило все-таки перемагає, а реклама видозмінюється та пристосовується до заборони на самовихваляння.

Правило ввічливого зволікання привертає увагу до ще однієї, вже відомої нам, риси. Я її називаю англійським синдромом «соціальної не-дужості», — така собі вичерпна назва хронічних заборон, збоченого інакомовлення, вродженої неспроможності спілкуватися прямо і відкрито. Заборона на розмови про гроші, один із симптомів «соціальної не-дужості», повертає нас до вже добре відомих категорій — класовості, скромності та лукавства, чиї шанси на роль визначальних рис англійськості стрімко зростають. А наздоганяє їх наша надмірна любов до поміркованості.

Щось мені підказує, що категорія «чесної гри» також має великі шанси на те, щоб стати одним із основоположних законів англійськості. Вслід за гумором та «соціальною не-дужістю», ідея «чесної гри», здається, проникла і відчутно позначилася на поведінці англійців. Попри те, що «чесну гру» часто виводять у ранг ввічливого егалітаризму, дозволю собі висловити здогадку, що лукавство там важить не менше.

Старе-добре правило скигління в контексті роботи набуває нових барв: з’ясувалося, що навіть наші занепадницькі плачі можуть опинитися в центрі всюдисущих правил гумору, зокрема в підкатегорії заборон на надмірну серйозність. Правило «От так завжди!» демонструє, якщо можна так сказати, осучаснений варіант правила «Тримати лице». Як на мене, то це суто англійська риса, і я її називаю «цинічним стоїцизмом».

І на завершення, правила походів «на пиво» в кінці робочого дня і правила корпоративів знову оживляють тему «соціальної не-дужості», а особливо потребу англійців у соціальних «помічниках» — таких, як алкоголь та спеціальні кодекси спеціальних правил. Вони допомагають нам подолати численні соціальні заборони. Детальніше про це читайте у наступному розділі.

Правила гри

Термін «гра» я використовую в дуже широкому сенсі — на означення будь-якої діяльності на дозвіллі: відпочинок, хобі, відпустка, свята, спорт — все, що випадає з категорії «робота», все, що ми робимо у вільний від роботи час (за винятком особливих категорій, про які я розповім окремо у наступних розділах — про їжу, секс та ритуали зміни стану).

В англійців є три різні підходи до проведення дозвілля — залежать вони від трьох основних методів подолання «соціальної не-дужості», безпорадності на полі (чи краще на «мінному полі») соціальних контактів:

• перший: приватні та домашні заняття, на кшталт «Зроби сам», садівництва (метод «бігом до дому, замкни двері, підійми розвідний міст»);