Читаем Спостерігаючи за англійцями полностью

Всі незмінно дивуються: «Справді? То ви кажете, що є культури, де люди не вірять у шкідливість алкоголю? Як цікаво!» І ввічливо дають зрозуміти, що їхню віру в зловіщі сили алкоголю не похитнуть ніякі дослідження! Весь цей процес скидається на спробу науково пояснити звідки береться дощ якомусь забитому племені, яке вірить у шаманів та заклиначів дощу. Ага, так, кажуть вони, але собі знають, що справжня причина засухи в тому, що духи предків розгнівалися на шамана, який вчасно не виконав ритуальний танець і не приніс у жертву цапа! А може, хтось із необрізаних хлопчиків чи кровоточивих жінок торкнувся до священних черепів! Та всі це знають! Так само, як і те, що від алкоголю люди втрачають самоконтроль і беруться нещадно дубасити одне одного!

Або ж, якщо послухати вірян тверезості на конференціях на кшталт «Алкоголь та громадські заворушення», алкоголь провокує людей (якихось абстрактних людей) на безчинства. Але не їх особисто — вони мають імунітет: на різдвяному корпоративі вони собі можуть трохи розслабитись, можуть випити з друзями пару пляшок доброго «Каберне Совіньйон», можуть піти в паб на джин-тонік чи щось таке і ніколи після цього не б’ються! Та навіть не лаються! Скидається на те, що тільки робочий клас лютішає та балагурить від алкоголю. Диво дивовижне, якщо подумати, — набагато більше вражаюча магія, аніж викликання дощу!

Ми віримо у дивні сили алкоголю, бо вони, як і всілякі ірраціональні релігійні догмати, допомагають пояснити те, що пояснити годі, а заразом ще й допомагають ухилятись від вирішення реальної проблеми. Зваливши усі проблеми на алкоголь, ми чудово уникаємо незручного питання — чому англійці, ґречністю, стриманістю та поважністю яких захоплюються у всьому світі, паралельно ославились як грубіяни, нечеми і брутали.

На мій погляд, ґречна стриманість та негожа агресивність — це сторони однієї медалі. Точніше кажучи, — це симптоми «соціальної не-дужості» англійців. Ми страждаємо на вроджену соціальну патологію. У нас цілий комплекс глибоко вкорінених пересторог, які не дають нормально виразити емоції та провадити звичайне, дружнє спілкування, на яке заввиграшки спроможні інші народи. Чому ми такими стали? Чому хибуємо на «соціальну не-дужість»? Це — свого роду загадка, яку мені вдасться, а може, і не вдасться, розгадати у цій книжці. Як би там не було, щоб діагностувати хворобу, не обов’язково знати, як її вилікувати.

Причину таких психічних розладів, як цей, — будь вони на рівні людини чи на рівні нації — не так просто, а то й зовсім неможливо визначити, але озвучити пацієнтові діагноз все-таки можна — аутизм, агорафобія чи ще щось на кшталт цього. Я не обирала хвороби навмисно, це випадкова вибірка, та аналізуючи їх тепер, мені здається, що «соціальна недужість» англійців має багато спільних симптомів і з аутизмом, і з агорафобією. Та з милосердя та політкоректності скажемо, що англійці «мають труднощі із соціалізацією».

Як би ми не називали наші труднощі, симптоми «соціальної не-дужості» англійців виражаються у протилежних крайнощах: коли нам незатишно і незручно у соціальному плані (признаймося, що так є майже увесь час), ми стаємо аж надто ввічливими, ґречними, штивними і незґрабно стриманими; або галасливими, грубими, агресивними, різкими і просто нестерпними.

Проміжних стадій у нас немає, вже не кажучи про золоту середину! І ті, і ті крайнощі поведінки англійці — до якого класу б вони не належали — демонструють як за розкладом і незалежно від того, чи споживали вони оковиту, чи ні.

Щоправда, найгірші форми «галасливої та нестерпної» поведінки переважно обмежуються точно визначеними періодами «культурної ремісії» — це може бути п’ятничний чи суботній вечір десь у центрі міста, відпустка вдома або за кордоном, коли табуни молоді окуповують паби, бари і нічні клуби, щоб напитися в дим.

Напитися — це не просто побічний ефект від гарно проведеного вечора. Це — першочергова мета. Молоді англійці, які вибралися погуляти чи поїхали у відпустку (і чоловіки, і жінки), досить рішуче налаштовані на досягнення мети, і майже завжди їм це вдається (ми ж англійці, ми можемо напитися в дрова навіть безалкогольною водичкою-плацебо). Щоб довести товаришам, що вони вже розговілися до соціально бажаної міри, вони щодуху намагаються зробити щось «шалене», а саме — вдатися до жахливої розгульної поведінки. Репертуар досить обмежений, а самі «коники» не дуже то й обурливі: спектр варіюється від доволі смиренних вересків і лайки, до більш викличних актів, як-от «світити дупою» (спустити штани і показувати голу дупу — молодики взагалі вважають, що дупа є навдивовижу захопливим об’єктом!) чи, щоправда, рідше, махати кулаками.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Нет блага на войне
Нет блага на войне

«Тьмы низких истин мне дороже нас возвышающий обман…» Многие эпизоды Второй Мировой были описаны (или, напротив, преданы забвению) именно с этих позиций. С таким отношением к урокам трагического прошлого спорит известный историк Марк Солонин. В его новой книге речь идет именно о тех событиях, которые больше всего хотелось бы забыть: соучастии СССР в развязывании мировой войны, гибели сотен тысяч жителей блокадного Ленинграда, «Бабьем бунте» в Иванове 1941 года, бесчинствах Красной Армии на немецкой земле, преступлениях украинских фашистов…Автор не пытается описывать эти ужасы «добру и злу внимая равнодушно», но публицистическая страстность в изложении сочетается с неизменной документальной точностью фактов. Эта книга — для тех, кто не боится знать и думать, кто готов разделить со своей страной не только радость побед.

Марк Семёнович Солонин , Марк Солонин

История / Прочая документальная литература / Образование и наука / Документальное / Документальная литература