Спостерігаючи за англійцями

Чує моє серце, що ми не далеко втекли від підлітків і так само хоч-не-хоч переймаємося зовнішністю. Правило вдаваної байдужості допомагає приховати глибинний страх осоромитися, відчайдушне бажання бути «своїм» і невміння одягатися. Моїм найкращим інформатором з навколо модних питань була «порадниця» Анна-Ліза Барб’єрі. Вона веде колонку «Дорога Ені» у недільному додатку до газети «Independent» і щотижня отримує сотні розпачливих прохань допомогти з вибором одягу. Декілька разів вона брала в мене інтерв’ю для своєї колонки. Коли я довідалася, що маю справу з самою «Дорогою Ені», то зраділа нагоді поговорити з експертом про справжні, зазвичай добре приховані, страхи та проблеми англійців щодо одягу. Особливо цікаво, що завдяки досвіду роботи за кордоном вона ще й могла порівняти модні страхи — наші та іноземні. Мої здогадки підтвердились — англійці значно сильніше, аніж дозволяє показувати правило вдаваної байдужості, дбають про зовнішній вигляд та одяг. Судячи з листів, які їй надсилають, ми дуже переживаємо, чи «впишемося» в товариство, чи правильно одягаємося, і понад все нас не відпускає вічний страх осоромитися. Ми хочемо виглядати привабливо, хочемо підкреслити переваги фігури і приховати недоліки, та ми, на противагу усім іншим, не хочемо переборщити, навіть навпаки — більшість з нас не те, що не любить чепуритися напоказ, ми ще й боїмось справити враження чепурунів. Ми просто хочемо бути як всі. Переважна більшість дописувачів розпитує «Дорогу Ені» зовсім не про гламурне та красиве вбрання, їх цікавить, чи це вбрання «відповідне» та «прийнятне». Ось що розповіла мені Анна-Ліза: «Всі питання зводяться до “Чи можна одягати Х до У?”, “Чи можна на весілля одягти те і те?”, “Чи можна в цьому піти на роботу?“, “Чи це не занадто фривольно?”». «Аж до 1950-х, — продовжила вона, — ми мали офіційний дрес-код, можна навіть сказати, що це була уніформа. Тож проблеми, що одягнути, не було. З 1960-х років правил поменшало, зате побільшало питань і непорозумінь — англійці почали одягатися дуже кепсько, але не перестали дотримуватися правил етикету. Все, що їм треба, — більше правил!»

Іронія в тому, що відчайдушне бажання бути «як всі» і прилаштовуватися до середовища спричинилося до катастрофічних, просто сміховинних помилок у виборі одягу. Особливо це стосується заповзятих модників та модниць. У сіткомі «Просто шикарно» / «Гарно жити не заборониш» («Absolutely Fabulous») одна з героїнь є чудовим прикладом типової жертви моди по-англійськи: Едіна, до смішного причепурена дама, поєднує в собі непоборне бажання йти в ногу з модою і повну, притаманну тільки англійцям, відсутність смаку та стилю. Вона здатна воднораз почепити на себе всі найсміливіші дизайнерські новинки, що тільки-но зійшли з подіумів, і виглядати як новорічна ялинка! Едіна — це, певна річ, карикатурний, навмисно роздутий до масштабів комізму, образ. Однак, за основу взято типову для англійок — аж до болю знайому — модель поведінки. Серед поп-зірок та знаменитостей повно таких «Едін», та й просто посеред міста ви зустрінете не одну, здешевлену та масову, версію Едіни.

Деінде у світі, дивлячись «Просто шикарно» / «Гарно жити не заборониш» («Absolutely Fabulous»), жінки просто собі підсміюються з несмаку Едіни. Англійки ж не просто сміються — вони благоговійно здригаються від сорому. Насолода від перегляду затьмарена тремтливим страхом і побоюваннями, чи ми, бува, не наробили таких же разючих помилок в одязі. Едінині хиби стилю — все ж вершина несмаку, і такі крайні форми модного кретинізму зустрінеш нечасто. Та все-таки англійки сприймають на ура будь-які плоди хворої фантазії новомодних дизайнерів: у 1980-х чи не кожна мала в гардеробі сміховинну спідничку-тюльпанчик; тільки-но у моду повернеться мікро-міні, ми одразу ж тут як тут, і нас мало обходить, чи достатньо довгі в нас ноги для міні-спідниць; те саме стосується ботфортів, гетрів, мікрошортів та інших див моди, які призначені виключно для струнких жінок, хоч і на них вони часто виглядають сміховинно.